КВІТУЄ ЕКЗОТИЧНЕ ДЕРЕВО - КАТАЛЬПА

В сучасному озелененні щораз більшої популярності набувають екзотичні рослини. Серед них цікавими є катальпи - декоративні, швидкорослі та невибагливі до умов зростання дерева.

Катальпа привертає увагу до себе з ранньої весни до пізньої осені - велике округле листя, ароматні квіти у рясних суцвіттях, плоди у вигляді довгих стручків. Існує ціла низка народних назв цього дерева, а також пов’язаних з ними легенд. В індіанців племені майя це дерево було священним. Ароматні білі квіти сповіщали про народження дівчаток, а довгі тонкі плоди, зібрані в пучок, символізували голови хлопчиків з косичками. Пізніше, дорослі чоловіки ставали захисниками, і тоді великі серцеподібні листки дерева нагадували серця загиблих воїнів. В Китаї існує інша легенда. Колись, у давнину, ворогували між собою слони і мавпи. Коли до мавп у полон потрапляли слони, ті відривали їм вуха і розвішували на деревах. Коли до слонів потрапляли мавпи, то вони розвішували на деревах їхні хвости. Так і з’явилися катальпи - дерева мавп’ячих хвостів і слонячих вух. А європейці жартівливо називають катальпу макаронним деревом.

Відомості щодо походження самої назви «катальпа» є дещо розбіжними. Існує думка, що європейці вперше побачили ці дерева, які зростали в поселенні північноамериканських індіанців Катоба (Catawba). Катальпа була тотемним деревом племені, і її назва спочатку вимовлялась як «катавба». Вперше ботанічний опис дерева зробив Джованні Антоніо Скополі. Проте, також знаходяться протилежні відомості, що назва не має нічого спільного з індіанцями Катавба, а походить від слова «кутульпа», що в племені індіанців Мускогі означає «крилата голова». Описана вона була британцем Марком Катесбі в період 1729-1732 років, а Карл Лінней опублікував назву дерева як Bignonia catalpa 1753 року. Скополі означив рід Катальпа аж у 1777 році. Та залишимо сумніви історикам. Загалом, красиво квітучі дерева сподобалися першовідкривачам Нового Світу, ареал катальпи дуже швидко збільшився і вже у 18 столітті вона була завезена в Європу. В Україну ці дерева потрапили під час апробації для озеленення вулиць на початку 19 століття - 1809 року.

Катальпа - дуже давня реліктова рослина часів третинного періоду (зростала ще десятки мільйонів років тому), проте викопні рослини ідентичні з сучасними. За ботанічною номенклатурою рід Катальпа (Catalpa) належить до родини бігнонієвих і налічує більше 10 видів. Представники роду Катальпа - дерева або чагарники; листя у них широкояйцеподібне або серцеподібне дуже велике, на довгих черешках; квітки воронкоподібні, двостатеві з двічіроздільною чашечкою та з двічіроздільним віночком; тичинок п'ять, з них тільки дві з пиляками; маточка одна, зав'язь з безліччю сім'ябруньок. Квіти мають біле, кремове чи рожеве забарвлення з темними плямами і крапками. Плоди - багатонасінні коробочки довжиною до 40 см, зовні схожі на стручок, залишаються на гілках протягом всієї зими. Насінини крилаті.

В Україні інтродуковано 4 види - катальпа бігнонієподібна (C. bignonioides) та катальпа прекрасна (C. speciosa) північноамериканського походження, а також катальпа яйцеподібна (C. ovata) і катальпа Фаргезі (C. fargesi) китайського походження. Розповсюджений міжвидовий гібрид катальпи бігнонієподібної та катальпи яйцеподібної - катальпа гібридна (С. hybrida).

В озелененні садів і парків часто використовують декоративні відміни цих деревних рослин. Серед них особливо цікавими є відміни:

· катальпи прекрасної: 'Припорошена' ('Pulverolenta') - з дрібними білими чи кремовими плямками на листі;

· катальпи бігнонієподібної: олота' ('Aurea') - з яскраво-жовтим забарвленням листя; 'Кене' ('Koehnei') - з жовтим забарвленням листя, зеленими жилками і темно-зеленою плямою посередині листка; 'Низька' ('Nana') - карликова кулеподібна кущова відміна, деколи вирощується у вигляді штамбового деревця;

· катальпи яйцеподібної: 'Жовтувата' ('Flavescens') - з жовтим забарвленням квітів;

· катальпи гібридної: 'Пурпурова' ('Purpurea') - з темно-пурпуровим забарвленням листя на початку його розгортання, яке з розвитком зеленіє.

Катальпа розмножується насінням і живцями. Щоб підвищити схожість насіння, слід попередньо замочити його у теплій воді на 7-12 годин. Насіння висівають у лютому або березні, присипають тонким шаром землі і накривають склом або плівкою. Сходи з’являються протягом місяця. В травні, коли встановиться стабільна тепла погода, саджанці висаджують у відкритий грунт.

Живці катальпи зрізають довжиною 10 см у другій половині літа. Садять їх в суміш з торфу і піску, а доглядають так само, як і при насіннєвому розмноженні. Коли у саджанця з'являться паростки і сформується коренева система, можна висаджувати його у відкритий грунт. Катальпу бажано висаджувати на сонячному місці, добре захищеному від вітру. Краще, якщо грунт буде легким, з нейтральною кислотністю. При належному догляді молоде деревце зацвіте на п'ятий рік. Катальпа досить морозостійка, але саме молоді рослини потерпають від заморозків. Катальпа добре переносить обрізку і можна створити крону дерева потрібної форми.

Крім того, що катальпа є фаворитом сучасного озеленення, її також використовують для отримання ароматного та високоякісного меду. Катальпи - це прекрасні медоноси, в їхніх квітках багато пилку, який дуже полюбляють бджоли та інші комахи. У насінні міститься особлива олія, цінна для лакофарбової промисловості. На її основі виготовляють натуральний лак для виробів з дерева та пластмас. Деревина катальпи на диво міцна, не піддається гниттю. Вона використовується в будівництві і меблевому виробництві. Помірна твердість і щільність, красива текстура деревини робить її придатною для різьблення по дереву.

Рослина використовується і в народній медицині. Стародавні індіанці, які вважали катальпу священним деревом, вживали листя, плоди, кору і навіть отруйне коріння цього дерева як антисептик та болезаспокійливий засіб. В китайській медицині листя і плоди катальпи застосовують для лікування шкірних захворювань, а також як корм худобі для попередження авітамінозу і швидкого приросту. В Європі катальпу не визнають лікарською рослиною.

Найстаріші дерева катальпи зустрічаються у віці понад 150 років.

В Україні єдиною катальпою, що перебуває під охороною держави, є ботанічна пам’ятка природи місцевого значення «Чортківська катальпа». Зростає це дерево в місті Чортків Тернопільської області. Статус надано рішенням Тернопільської обласної ради № 44 від 8 вересня 2006 року «Про внесення змін та доповнень до мережі природно-заповідного фонду Тернопільської області» для збереження катальпи бігнонієподібної (Catalpa bignonioides Walt.), дерева віком 40 років. На висоті 0,5 м окружність її стовбура становить 110 см (діаметр близько 35 см), проекція крони з півночі на південь 12 м, із заходу на схід 10 м. Історія дерева невідома, проте воно має науково-пізнавальну та естетичну цінність.

Іноді, через схожість у формі листків та суцвіть, катальпи плутають з іншими деревами, зокрема, китайським тунговим деревом чи павловнією повстистою.

До речі, в Ботанічному саду НЛТУ України також можна побачити екзотичні дерева - катальпи, які саме на початку липня мають найбільш привабливий вигляд, адже в даний період відбувається квітування цих рослин. Такі види, як катальпа бігнонієподібна, катальпа яйцеподібна та катальпа гібридна, стали окрасою дендрологічної колекції. Це дерева віком 15-60 років, які цвітуть і плодоносять. Також, для поповнення колекції, на дорощуванні перебувають молоді рослини катальпи Фаргезі і катальпи прекрасної.

Інженер відділу лісівничо-ботанічних досліджень

Ботанічного саду НЛТУ Н. Кендзьора

 

 


 


Що саме ми знаємо про півонії?

Дуже популярним на сьогодні є пишні і яскраві букети з півоній. Ці яскраві квіти почали свій період цвітіння і у нашому Ботанічному саду. А що цікавого ми про них знаємо?

Півонія деревоподібна (Paeonia × suffruticosaAndrews) - вид півоній з роду півонія (Paeonia) родини Півонієві (Paeoniaceae). Природні або штучно виведені гібриди та сорти цього виду об'єднані в одну групу. Вперше група була описана британським ботаніком Генрі Чарльз Ендрюсом в його науковій роботі «Botanists'Repository, forNew, andRarePlants».

Згадки про деревоподібні півонії зустрічаються ще за часів правління китайської династії Хань (близько 200 років до н.е.). Перший опис півоній було створено Оуян Сю, де описано 24 сорти. Особини найстарішихпредставників деревоподібних півоній ростуть в місті Яньчен.Вони були висаджені в 960-1279 рр. за часів правління імператорів династії Сун.

Природні гібриди присутні в китайських провінціях Аньхой і Хенань. Ростутьна скелях і в розріджених лісах на висоті до 300 м над рівнем моря.У культурі вони також трапляються досить часто, особливо в Китаї.

Півонії – це листопадні чагарники висотоюдо 1,5 м і діаметром куща 2-3 м. Стебла товсті, прямостоячі, малогіллясті, темно-бурого кольору. Молоді пагони зелені, пізніше стають світло-коричневими.

Листкидовжиною10-25 см, двічі перисті, зелені. Сегменти листків від широко-яйцеподібних до довгасто-яйцеподібних, сидячі або черешкові, часто 3-5 лопатеві, рідше цілісні, опушені знизу, зверху тьмяні, голі або слабо опушені.

Квітки розташовані на кінцях пагонів, досягають в діаметрі 10-20 см, прості,напівмахрові, махрові, білого, рожевого, червоного або змішаного кольорів, часто з потемнінням пелюстокбіля квітколожа, ароматні. Квітконіжка пряма, міцна.Чашолистиків 5, вони зелені, широко-яйцеподібної форми. Пелюсток 5-11, обернено-яйцеподібної форми, довжиною 5-8 см і шириною 4-6 см, верхівки нерегулярно-надрізані. Тичинкові нитки рожевого або фіолетового кольору, довжиною до 1,3 см. Пиляки розміром до 4 мм. Плодолистиків 5, рідше більше, густо повстисті. Цвітуть рослини в травні-червні.Плодоносять у липні-серпні.Плоди – довгасті листянки, повстисті, насиченого коричнево-жовтого кольору.

Рід Півонія(Paeonia) ‒єдиний рід родини Півонієвих (Paeoniaceae).Він представлений як трав'янистими багаторічниками, так і листопадними чагарниками (деревоподібні півонії).

Латинська назва рослини зустрічається у Теофраста. Теофра́ст (грец. Θεόφραστος; 371-287 до н. е.) ‒ давньогрецький філософ, наступник Арістотеля в Лікеї. Який написав два найзначніші ботанічні трактати «Історія рослин» (Περὶ φυτῶν ἱστορία) та «Причини рослин» (Περὶ φυτῶν αἰτιῶν) , що вважалися найголовнішим внеском до ботанічної науки в часи Античності та Середньовіччя. Це перша систематизація ботанічного світу. Саме через важливість цих праць, Теофраста називають «батьком ботаніки».

Своєю латинською назвою півонія зобов'язанаміфологічному грецькому лікареві Пеану, який, за легендами, виліковував богів і людей від ран, отриманих в боях.Півонії в культурі вже більше 2000 років!В Піднебесній півоніямпоклонялися, а простим людям навіть заборонялося їх вирощувати. З Китаю півонії поступово почали поширюватися по світу.У сучасному Китаї до півонії як і раніше ставляться як до божественної квітки. Півонія по фен-шуй – це квітка, що володіє магічною силою.

Пелюстки півонії не в'януть близько трьох тижнів, тому в Китаї цю рослину називають «квіткою двадцяти днів».Греки вірили, що півонії можуть лікувати 20 хвороб і тому в кожному монастирському саду обов'язково були півонії. В Європу сучасні гібриди півоній потрапили в VI столітті як засіб для лікування епілепсії. До Росії ж півонія потрапила за часів Петра I.А в 1957 році півонія стала квіткою-символом штату Індіана.

На даний час відомо такі підвиди півоній:

· Paeoniasuffruticosasubsp. suffruticosa;

· Paeoniasuffruticosasubsp. yinpingmudan;

· Paeoniasuffruticosasubsp. spontanea;

· Paeoniasuffruticosavar. papaveracea.

Зареєстровано понад 5000 сортів. Їх поділяють на 3 групи :

· китайсько-європейські ‒ з махровими квітками;

· японські ‒ з немахровими і напівмахровимиквітками;

· гібриди півонії жовтої і півонії Делавея (з жовтим забарвленням квіток).

Також є відомі Іто-гібриди названі в честь японського селекціонера ТоітіІто, який першим здійснив схрещування трав'янистої і деревоподібної півонії. Популярні сорти китайської селекції –Paeonia'FengDanBai', Paeonia'HuHong', Paeonia'NiHongHuanCai', Paeonia'HaiHuang'.

З систематики групи гібридів деревоподібних півоній багато таксонів щене вивчені.В дикій природі вонитрапляютьсяне часто.На даний час відомі такі підгрупи:

· Paeoniadelavayi

· Paeonialudlowii

· Paeoniaqiui

· Paeonia × suffruticosa

· Paeoniajishanensis

· Paeoniarockii

· Paeoniaostii

· Paeoniaspontanea

· Paeonia × papaveracea

· Paeonia × baokangensis

 


 


 


УВАГА!!!

З метою збереження фауністичного різноманіття, відповідно до частини п’ять Закону України від 09.04.2015 №322-VIII “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо охорони тваринного світу” на Львівщині оголошено сезон тиші, що триватиме з 1 квітня по 15 червня. В цей період, заборонено виконання робіт та заходів, які є джерелом підвищеного шуму та неспокою: здійснення рубок та вибухових робіт, спалювання сухої трави, проведення змагань на транспортних засобах в лісах, вилов риби тощо. Разом з цим проводиться операція “Нерест”, що спрямована на заборону рибальства та інших водних біоресурсів у рибогосподарських водних об’єктах. За порушення періоду тиші передбачена адміністративна та кримінальна відповідальність.

 


 


 


Бережімо першоцвіти – провісники весни!

Рання весна – час пробудження природи від зимового спокою. В день промені сонця набирають все більшої сили. Саме в цю пору року ми можемо спостерігати та відчувати всю велич і красу природи рідного краю. Посеред острівців білого снігу з’являються перші провісники весни – ранньовесняні квіти.

Першоцвіти – це екологічна група рослин, яка нараховує близько 500 видів. Розпускання квітів у них відбувається ще до появи листків на деревах. У багатьох першоцвітів забарвлення яскраве, весняне. Їх квіти блискучі, золотаві, наче сонце, голубі, як весняне небо, часом бузкові чи білосніжні. Підсніжники, проліски, рясти, горицвіти, примули, сон-трава, шафрани, цибуля ведмежа, чемерники – це неповний перелік першоцвітів, що зустрічаються в Україні, зокрема на Львівщині.

Опис : D:Шума 1Шума 1.jpg

Часто перші весняні квіти є червонокнижними видами (підсніжник білосніжний, білоцвіт весняний, шафран Гейфелів, сон-трава та інші) Першоцвіти мають не лише естетичне, а й практичне значення в природі, адже нектаром квітів ласують бджоли, джмелі, метелики, а мурашки з’їдають частину насіння.

Збирання першоцвітів шкідливе для природи тим, що не дає можливості рослинам утворити насіння, а відтак, зменшується чисельність популяції цих чудових квітів. Коли ми зриваємо стеблину з декількома квіточками, це означає, що загинуло 45 - 60 насінин. І як наслідок – відсутність нових рослин. Першоцвітам не страшні ні сніг, ні злі морози. До примх природи ці ранні квіти пристосувались. Але у них є інший "ворог", від якого важко врятуватися – це людина, яка заради кількаденної насолоди квітами нищить їх, не замислюючись про те, що вони можуть зникнути з лиця землі назавжди.

Причиною зменшення першоцвітів є той факт, що, зазвичай, люди не мають почуття міри. Сьогодні винищування першоцвітів проводиться у величезних масштабах, здебільшого із комерційною метою.

Зазначимо, що за нищення, зривання та продаж першоцвітів передбачена адміністративна (у вигляді штрафу), а подекуди і кримінальна відповідальність.

Краса зелена вражає всіх. Але нестримність і бездушність спустошує неповторну цінність природи. Не будьмо байдужими! Шануймо природу рідного краю! Не допустімо знищення першоцвітів.

Підготувала інженер ІІ категорії відділу лісівничо-ботанічних досліджень Ботанічного саду НЛТУ України Оксана Шума

 


 


 


3 лютого 2017 року департамент екології та природних ресурсів облдержадміністрації прозвітував про результати роботи у 2016 році та окреслив завдання на 2017 рік. Про підсумки річної діяльності в сфері охорони навколишнього середовища та про пріоритетні завдання на 2017 р. доповів директор департаменту екології та природних ресурсів Руслан Гречаник. За словами директора департаменту Руслана Гречаника, за звітний період на території Львівщини виконано 125 природоохоронних заходів на суму понад 35 млн. грн, в тому числі 24 заходи – переможці конкурсу «Екологічно чистий населений пункт» та 9 проектів в рамках конкурсу «Краща громадська екологічна ініціатива. У 2017 році на виконання природоохоронних заходів заплановане фінансування з обласного фонду ОНПС становить 106,7 млн. грн.

Окрім цього, у своєму виступі Руслан Гречаник відзначив і такі заходи, які вдалось реалізувати на території Львівської області, як

ініціювання розширення та створення нових природно - заповідних територій;

передача в оренду на земельних торгах водних об’єктів, як результат - збільшено надходження до місцевих бюджетів на 291 тис.грн.

реагування на функціонування несанкціонованих сміттєзвалищ;

залучення інвестицій;

проведення екопросвітницьких заходів, систематичне інформування ЗМІ та громадськість щодо стану екологічної ситуації у Львівській області.

Серед пріоритетних завдань у екологічній галузі на 2017 рік директор департаменту екології Руслан Гречаник назвав, зокрема збільшення площі територій та об’єктів природно – заповідного фонду Львівщини, збільшення надходжень від сплати екологічного податку, ліквідація несанкціонованих сміттєзвалищ та стихійних засмічень на території Львівської області, раціональне використання водних ресурсів, зменшення забруднення водних об’єктів скидами стічних вод, залучення інвестицій, поглиблення міжнародного співробітництва в природоохоронній сфері тощо.

З детальнішою інформацією «Про роботу департаменту екології та природних ресурсів за 2016 р. та перспективи на 2017 р.» можна ознайомитися на сайті ekologia.lviv.ua

 


 


 


З Новим роком та Різдвом Христовим!

 


 


 


 


 

 

Цвітуть пізньоцвіти та шафрани в Ботанічному саді

На дворі жовтень місяць, а цвітуть "весняні квіти" – пізньоцвіт осінній, пізньоцвіт гарний, шафран банатський.

Чи знаєте ви, що серед шафранів є види, що зацвітають восени? До таких відноситься шафран банатський (Crocus banaticus J. Gay). Рослина відноситься до родини Півникових. Шафран банатський – це багаторічна трав'яна рослина 19-25 см заввишки. Листки 6-8 мм шириною, лінійні, до 30-35 см завдовжки, в кількості 2-3 шт. Квітки поодинокі, з світло-фіалковою оцвітиною. Цвіте ш. банатський у другій половині вересня-жовтні. Плодоносить у червні наступного року.

Шафран банатський розповсюджений в Східних і Південних Карпатах, що лежать в межах України та Румунії. Crocus banaticus занесений до Червоної книги України, природоохоронний статус виду – вразливий.

У колекції трав’янистих рослин Ботанічного саду НЛТУ України також цвітуть рослини шафрану банатського.

Цвіте шафран банатський (Crocus banaticus J. Gay) у колекції Ботанічного саду (29.09.2016 року; фото О. Шума)

Також восени зацвітають представники родини Пізньоцвіті (Colchicaceae) – пізньоцвіт осінній (Colchicum autumnale L.), пізньоцвіт гарний (Colchicum speciosum Steven).

Рід нараховує близько 70 видів бульбоцибулинних багаторічних рослин, що широко розповсюджені в Центральній і Західній Азії, Північній Африці та Європі.

Латинська назва роду Colchicum походить від провінції в Грузії – Колхіди. Українська назва роду Пізньоцвіт пов'язана з тим, що більшість видів цих рослин цвітуть восени. У середні віки назва цієї рослини латинською звучала як "Filius ante patrem", що в перекладі звучить як "син раніше від батька". Назва пов’язана з тим, що рослини плодоносять влітку наступного року після цвітіння і потім зникають. Восени вони випускають лише квітконоси.

Пізньоцвіт осінній (Colchicum autumnale L.) – трав'яний бульбоцибулинний багаторічник з тривалим (більше 25 років) життєвим циклом. Листки широколанцетні із загостреною верхівкою. Квіток у середньому 2-5, оцвітина рожева або пурпурова. Плід – коробочка. Цвіте п. осінній у вересні-жовтні, плодоносить у травні-липні наступного року. Розмножується насінням та вегетативно.

Ареал виду охоплює переважно Західну та Центральну Європу. В Україні поширений у Карпатах, зрідка на Поділлі та Поліссі. Рослина занесена до Червоної книги України, з природоохоронним статусом – неоцінений.

Пізньоцвіт – лікарська рослина. Бульбоцибулини пізньоцвіту містять алкалоїди, головними чином колхіцин і його похідні, колхамін.

Види та сорти пізньоцвітів широко використовують в озелененні. Рослини висаджують групами на газоні, в альпінаріях, збірних квітниках. Куртини, що розростаються з роками, у період цвітіння зачаровують. Вони відмінно обрамляють клумби і досить добре виглядають у невеликих затіненнях чагарників.

Пізньоцвіт осінній та пізньоцвіт гарний у колекції трав’янистих рослин Ботанічного саду (3.10.2016 року, фото О. Шума)

Підготувала інженер відділу

лісівничо-ботанічних досліджень Ботанічного саду

Оксана Шума

 


 


 


Дні європейської спадщини

24-25 вересня 2016 р. у Львові вшосте проходили Дні європейської спадщини. Цьогорічне гасло – «Сади і парки Львова: жива історія міста». Всі бажаючі мали можливість глибше ознайомитись із історією та флористичним складом зелених насаджень міста – парків, скверів, площ, вулиць, садів. У дендрарії Ботанічного саду НЛТУ України по вул. О.Кобилянської, 1 працівником відділу лісівничо-ботанічних досліджень Кендзьорою Н.З. проведено екскурсії для мешканців та гостей міста. Вони мали можливість помандрувати крізь століття: від заснування Лісівничої школи до сьогодення, та ознайомитись із колекцією дерев та чагарників.

 


 


Незнайома, ніжна і усім корисна

Літо вже давно перейшло за свій екватор; відквітувало, а то й відплодоносило більшість деревно-чагарникових рослин нашого краю. Проте де-не-де у садах та парках на деревах видніються ніжні китиці духмяних білих квітів, зовні дуже схожі на квіти усім відомої білої акації (робінії). Це рослина з екзотичною назвою – софора.

Софора японська (Styphnolobium japonicum L.) - інтродукований вид роду Софора, родини Бобових. В озелененні вона використовується як солітер чи елемент рослинної композиції, а також для створення живоплотів, бонсаїв.

Родом гостя з регіону Японії, Кореї та Південного Китаю і є одним із символів Пекіна. Її традиційно вирощують в Європі, Північній Америці в країнах Азії. В сприятливих умовах може досягати висоти 30 м. Розлога й ажурна крона дерева дуже декоративна. Листки складні, довжиною 11-25 см, непарноперисті, з 3-8 парами листочків, на коротких черешках. Листочки довгасто-яйцеподібні або ланцетні (шириною до 20 мм і довжиною до 50 мм), загострені, зверху темно-зелені і сірувато-білі знизу.

В кінці липня - на початку серпня, коли більшість дерев вже відквітувало, серед розмаю листя з’являються довгі волоті (довжиною більше 30 см) жовтувато-білих запашних квітів. Квітки довжиною 1-1,5 см, двостатеві, неправильні. Віночок метеликового типу. Рясне цвітіння і плодоношення спостерігається раз на два роки. Плоди достигають досить швидко - вже у вересні-жовтні. Це - булавоподібні боби - м'ясисті, голі, на плодоніжці, довжиною до 5-7 см, в середині заповнені жовтаво-зеленим клейким соком, між насінинами є перетяжки. Самі насінини (по 2-6 шт. в бобі) - овальні, гладкі, темно-коричневі, подібні на квасолю, але трохи дрібніші. Незрілі боби зеленого кольору, при дозріванні стають червонуватими. Вони можуть зберігатися на дереві протягом всієї зими та більша частина насінин все ж залишається недорозвиненою.

Проте софора японська відома не лише своєю декоративністю, а й широким спектром корисних властивостей, які застосовуються в галузі медицини. На основі різних частин рослини готують препарати, ефективні для лікування захворювань шлунково-кишкового тракту, дихальної системи, гіпертонії, епілепсії, злоякісних пухлин, порушень обміну речовин і багато ін. Рослинна сировина софори має багатий біохімічний склад: кемпферол, кверцетин та інші флавоноїди. Проте головною діючою речовиною препаратів софори японської є рутин, який ще називають природнім захисником аскорбінової кислоти (вітаміну С). Завдяки своїм антиоксидантним властивостям, рутин захищає кислоту від надмірного окислення. Тому препарати з софори рекомендують для укріплення стінок кровоносних судин і зменшення їх ламкості. Не випадково, в давнину на своїй історичній батьківщині софора вважалася священною рослиною, а японці називають її магічним деревом, з допомогою якого можна вилікувати всі захворювання.

Деревина софори японської використовується в промисловості для виробництва паркету і меблів. Вона тверда, гнучка, жовтувата, з міцним бурим ядром, просякнута отруйними алкалоїдами і тому не гниє. Молоді гілки і плоди дерева використовують для виготовлення жовтої фарби, яка і дала дереву і всій родині назву: арабське"софора" й означає"жовта рослина". Крім того, софора - цінний медонос, оскільки її ніжний тонкий аромат приваблює бджіл. Мед, який бджоли добувають з софори, світлого кольору, навіть дещо молочного, має чудовий запах і відмінні смакові якості.

Вирощувати софору нескладно. Вона розмножується насінням чи кореневими живцями у вологому ґрунті при доброму освітленні. Рослина посухо- і морозостійка, проте в дуже холодні зими може підмерзати; відносно тіневитривала, стійка до хвороб і шкідників. Невибаглива до умов вирощування, витримує незначне засолення ґрунту.

На території України софору японську вирощують як декоративну, фітомеліоративну і лікарську рослину. Культивувати софору в Україні, за одними даними, почали в 1809 р. у Краснокутському дендропарку на Харківщині, за іншими - її вирощували в Україні вже в кінці ХVІІ ст., а саме - у розкішному парку шляхтича Скаржинського на півдні України. У Нікітському ботанічному саду молоді рослини софори японської з’явилися у 1814 р., і вже незабаром там почали реалізацію саджанців. З того часу заморський екзот розповсюдився в різних областях України (Вінницькій, Львівській, Тернопільській, Одеській, Миколаївській, Херсонській, Харківській, Київській та ін). Зараз софора поширена майже по всій Україні - із заходу на схід - від Закарпаття (Ботанічний сад Ужгородського Національного університету) до Дніпровщини (Ботанічний сад Дніпровського Національного університету). В Ботанічному саду НЛТУ України кілька особин цього виду культивують на території дендропарку, дендрарію та арборетуму.

Інженер відділу лісівничо-ботанічних досліджень

Ботанічного саду НЛТУ України

Кендзьора Н.З

Фото:

http://www.eol.org/

http://medok.od.ua/

 


Квіти кохання

З кінця липня починає цвітіння гібіск сірійський (Hibiscus syriacus L.). Це один із кращих тривалоквітучих кущів, що рясно цвіте на сонячному, захищеному від холодного вітру місці.

Гібіск сірійський – листопадний кущ або невелике дерево до 5-6 м висотою. Листки 3-х лопатеві, яйцевидні або яйцевидно-ромбічні з широко клиновидною основою, 5-10 см довжиною і 4-6 см шириною, розпускаються пізно, зелені, восени жовтого кольору. Квітки гібіска великі, 6-10 см у діаметрі, вражають своєю незвичайною красою і грацією, поодинокі, схожі на квіти мальви. Кожна окрема квітка живе добу, але безліч квітконосів з’являються один за іншим дуже довгий час, і по всій висоті куща. Цей факт робить сам кущ грандіозно величним і чарівним. Гібіск сірійський має безліч сортів. Серед них різні за забарвленням і формою квітки рослини, прості і махрові. Саме різноманітність забарвлення і притягує до цієї рослини погляди.

Пелюстки у квітки дуже ніжні. Квітки гібіска називають "квітами кохання" або "квітами прекрасних жінок". Вони є символом острова Гаїті, а в Індії їх вплітають у весільні вінки.

Висаджувати гібіск треба на сонячному місці, на родючому і водопроникному грунті. Вимагає регулярного помірного поливу. Гарно виглядає як солітер, так і в групі чагарників або в живоплоті. Росте швидко і потребує формування шляхом обрізки (навесні слід укорочувати пагони на 1/3 довжини, а влітку прищипувати швидкозростаючі гілки). Добре переносить спеку і посуху, може рясно цвісти і в умовах сильного атмосферного забруднення.

Гібіск дуже приваблива рослина, присутність хоч одного представника з цих красивоквітучих чагарників в саду моментально піднімає настрій і створює атмосферу свята.

Канд. с.-г. наук, ст. наук. співробітник,

інженер відділу лісівничо-ботанічних досліджень Блюсюк Н.Л.

Фото А.Івченка

 


ДО ДНЯ ПРАЦІВНИКА ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОЇ СПРАВИ

Ботанічний сад НЛТУ України 7 липня 2016 року в черговий раз відзначив День працівника природно-заповідної справи. Перед співробітниками, що зібралися з цієї нагоди на урочистому засіданні, з вітальним словом виступив директор, старший науковий співробітник, кандидат сільськогосподарських наук І. М. Пацура. Було підведено певні підсумки піврічної діяльності Ботанічного саду у цьому напрямку.

Наукова робота.

Для вивчення динаміки розвитку та стійкості рослин ведуться систематичні фенологічні спостереження за інтродукованими та вітчизняними деревно-чагарниковими особинами колекційного фонду Саду та окремими таксонами рослин трав’янистої флори, що планово вивчаються.

Створено березні 2016 рокуелектронний варіант картосхеми розміщення дерев на ПП №1 лісової ділянки Ботанічного саду в с. Страдч з нанесенням у відповідному масштабі реальних розмірів поперечних перерізів їх стовбурів та крон.

Започатковано інвентаризацію бріофлори арборетуму Саду та одночасно ведеться робота щодо порівняльного вивчення бріофлори лісових ділянок арборетумів у с. Страдч (Україна) та у с. Зєльонка (Польща).

Розроблено основи методики визначення стану дерев на великовікових дендрооб’єктах озеленення щодо їх механічної стійкості та першочергових рекомендацій щодо них і апробовано її при виконанні госпдоговірної роботи.

Три співробітники відділу взяли участь у міжнародному симпозіумі «Арнольд Рерінг: мистецтво і природа в урбаністичному розвитку Львова». - Львів, НУ «Львівська політехніка», 19-21 травня 2016 р.

Два співробітники відділу взяли участь у роботі міжнародної наукової конференції: "Сучасні тенденції збереження, відновлення та збагачення фіторізноманіття ботанічних садів і дендропарків", що присвячена 70-річчю дендрологічного парку «Олександрія», як наукової установи НАН України ( 23–25 травня 2016 року).

Вийшли в світ 2 наукові публікації:

– Кендзьора Н.З. Особливості феноритмів рослин роду Philadelphus L. в Ботанічному саду НЛТУ України // Сучасні тенденції збереження, відновлення та збагачення фіторізноманіття ботанічних садів і дендропарків: матеріали міжнародної наукової конференції присвяченої 70-річчю дендрологічного парку «Олександрія», як наукової установи НАН України, 23–25 травня 2016 р. - Біла Церква, 2016. - С. 175-178.

– Шума О.В. Перспективні ґрунтопокривні рослини в ландшафтних композиціях міст України. // Там же. – С.362-364.

Готується до друку стаття про значення омели білої Viscum album для сучасних фітоценозів та зміна оцінки її ролі в історичному аспекті.

Колекційна робота.

На колекційних ділянках висаджено 164 деревно-чагарникові рослини 18-ти таксонів.

Поповнено колекційний фонд рослин трав’янистої флори особинами 18 таксонів.

На громадських засадах розроблено проект озеленення території біля пам’ятника М. Вербицького (з візуалізацією) та реалізовано його на місці на основі посадкового матеріалу Ботанічного саду в березні 2016 року.

Також проведено сім тематичних екскурсій для аспірантів і дипломників із Києва (НУБіП), Ужгородського університету та Львівського природничого коледжу, ознайомчу екскурсію для журналістів інформаційного порталу "Твоє місто" та надано їм консультації для створення публікації про наш Ботанічний сад на їх сторінці.

На запит Рава-Руської митниці проведено ідентифікацію партії декоративних рослин.

Виконано господарсько-договірну роботу за темою: Обстеження та оцінка стану деревно-чагарнокових рослин на території скверу «На Валах-1».

Надано інтерв’ю телекомпанії ТРК «Львів» про вплив омели білої на деревні рослини.

На запит природоохоронної організації м. Жидачів проведено уточнення видової назви дуба американської флори.

Таким чином, за підсумковий період співробітниками Ботанічного саду проведена значна робота, проте висвітлення її в засобах масової інформації є недостатнім.

У підсумку засіданні Ботанічного саду вирішило доцільним сформувати групу співробітників для покращення роботи з еколого-просвітницької діяльності та належного ознайомлення з нею широких кіл громадськості.

Співробітники відділу лісівничо-ботанічних досліджень Ботанічного саду НЛТУ України: А. І. Івченко

Н. З. Кендзьора

О. В. Шума

Н. Л. Блюсюк

 


 

 

Весна в права свої вступила

Вже відцвітають ранні першоцвіти – підсніжники, крокуси, весняники, білоцвіти, чемерники. Естафету цвітіння приймають не менш цікаві нові рослини: ряст, зубниця, адоніс, сон-трава, анемони, первоцвіти (примули), гіацинти, гадючі цибульки (мускарі), нарциси, тюльпани та інші.

Серед рослин весняного зацвітання своєю неповторністю чарують примули, що милують око в садах, парках, палісадниках, радуючи великою палітрою кольорів – від білого до фіолетового. Рід примула (Primula) відноситься до родини первоцвітих (Primulaceae) і налічує близько 500 видів, більшість з яких зростають в умовах помірного клімату північної півкулі на вологих берегах водойм, луках, кам’янистих розсипах гір. Здебільшого – це багаторічники. В Україні поширено 9 видів цих рослин, із них 6 – на території Західного регіону.

У культурі ці рослини невибагливі до ґрунтів, проте надають перевагу тінистим місцям.

Рослини є невід’ємним елементом озеленення альпійський гірок, бордюрів, клумб, рабаток, водойм тощо. moroznyk Кольорова гама первоцвіту безстеблового (Primula acaulis (L.) L.) у колекції Ботанічного саду НЛТУ України (1.04.2016 року)

 

Ще однією цікавою рослиною є сон великий – Pulsatilla grandis Wender. Сон-трава нагадує собою пухнастий підсніжний тюльпан. І назва "сон" прийшла до неї ще із давнини. З рослиною пов’язано дуже багато легенд, переказів і повір’їв. Існує повір'я, що саме корінці цього первоцвіту восени шукає і поїдає ведмідь, оскільки він діє як снодійне для довгої зимової сплячки. Рослина занесена до Червоної книги України.

moroznyk Сон великий у колекції Ботанічного саду НЛТУ України (5.04.2016)

 

Милують око своїм цвітінням і анемона дібровна (Anemone nemorosa), анемона жовтецева (Anemone ranunculoides), зубниця залозиста (Dentaria glandulosa), ряст щільний (Coridalis solida) тощо.

moroznyk Квітують анемони, зубниця, ряст у Ботанічному саду НЛТУ України

 

інженер Шума О. В.

інженер Єфремова О. О.

 


 

 

ДИВНА СИЛА ОМАНУ

Серед літнього різнобарв’я, як маленькі соняшники, дивляться на світ квітки оману Inula L. В Україні зростає 11 видів рослин цього роду, що належать до родини айстрових – Asteraceae: оман блошиний, о. британський, о. високий, о. верболистий, о. дивиновидний, о. мечолистий, о. німецький, о. очний, о. пісковий, о. волосистий, о. шорсткий.

Всі рослини, за винятком, омана блошиного – багаторічні. П’ять із них мають цілющі та інші корисні для людини властивості. Проте, найбільш популярним у народній медицині східних слов’ян був і залишається оман високий (Inula helenium L.). В народі оман високий ще називають – аман, аман луговий, вухо медвеже, гультяйзілля, дивосил, дівосил, зілля солодке, капота, коров’ян, коров’як, майник, обмил, оман правдивий, оман справедливий, оман, підсолнок дикий, старівник, трава животна, умен, ухо ведмеже, хліб новий.

У природі зростає на узліссях, на вологих місцях, по берегах водойм. Поширений нерівномірно по всій території України.

Оман високий – багаторічна трав’яниста рослина, 1-2 м заввишки. Кореневище товсте, м’ясисте, темнувато-буре, до 6 см завтовшки, від нього відходять нечисленні додаткові корені. Стебла прямі, рубчасті, знизу м’яковолотисті, у верхній частині повстисті й трохи гілчасті. Листки великі, нерівномірно карбовано пилчасті, зісподу сіроповстисті, прикореневі листки з черешками, еліптично-довгасті, стеблові – видовжено-яйцевидні, загострені, сидячі. Суцвіття – кошики діаметром 6-8 см, зібрані на верхівці стебла гроном або щитком. Квітки золотисто-жовті; крайні – язичкові, решту – трубчасті. Цвіте у червні-вересні; плоди достигають в серпні-вересні.

 В інтродукції рослин природної флори у Ботанічному саду НЛТУ України оман високий був однією із перших лікарських рослин, яка була введена в культуру насіннєвим шляхом. Насіння одержане із Березоточчя, Полтавської обл. Висів проводили у два терміни: весною та під зиму. Насіння має високу схожість та енергію проростання. Сходи з’являються на 14-15 день у лабораторних умовах і дещо пізніше при висіві у відкритий ґрунт. У культурі рослина є невибагливою до ґрунтово-кліматичних умов, не ушкоджується морозами, шкідниками та збудниками захворювань. Регулярно цвіте та дає значний життєздатний самосів.

Здавна оман високий використовують у народній медицині, ветеринарії та як технічну культуру (барвник).

Дивосил широко використовувався в народній медицині слов’ян. Так в болгарській народній медицині настойку кореня вживають при болях голови, епілепсії, коклюші, в гінекології як засіб, що стримує передчасні пологи.

У Чехії та Словаччині в давнину вживали при запаленні бронхів і як жовчогінний засіб.  

В Україні оман високий використовували при багатьох захворюваннях: як потогінний, сечогінний засоби, при хворобах шлунково-кишкового тракту, для лікування ран, корости. 

Лікарською сировиною служать корені та кореневища. Для їх заготівлі необхідно після викопування струсити землю, промити в холодній воді,обрізати почорнілі та ушкоджені шкідниками корені. Сушать в добре провітрюваному приміщенні при температурі не вище 40˚С, розстеливши шаром до 5 см завтовшки. Зберігають в мішках, дерев’яній або скляній тарі 3 роки.

Найціннішою є підземна частина яка містить найбільше нукліну, сапоніну, смоли, камезі, пігментів, органічних кислот, алкалоїдів, вітаміну Е, ефірної олії, яка має антисептичні, фунгіцидні та протизапальні властивості.

Для оману, крім протизапальної, характерна жовчогінна, відхаркуюча, слабка сечогінна дії. уповільнює перистальтику кишечника та його секреторну активність. Алантон – препарат, одержаний із оману посилює кровопостачання слизової оболонки шлунка, прискорює загоювання виразок, а також посилює апетит, сприяє швидшому одужанні при дистрофії. Крім того, дія алантону в 25 разів сильніша за сантонін, який вибірково діє на круглі черви, особливо, на аскариди. 

Вживають оман при захворюваннях дихальних шляхів і бронхів, при ревматизмі, цукровому діабеті. 

Корінь і кореневище призначають у вигляді відвару, настою, настойки, порошку та мазі.

До наших днів дійшов стародавній препис "оманового вина", яке і тепер жителі Верховинського району використовують як універсальні ліки: 20 г свіжого кореня і 1 л червоного вина варять 10 хв. Вживають по 50 г 3 рази на день після їжі.

Ми рекомендуємо оман високий як перспективну рослину для озеленення, завдяки його невибагливості до ґрунтово-кліматичних умов, стійкості до захворювань та шкідників. Рослини створюють декоративний ефект при озелененні берегів водойм, у парках, лісопарках та вологих місцях.

 

Інженер Єфремова О.О.

Інженер Шума О.В.

 

ЗАЦВІЛИ ПЕРШІ ПРОВІСНИКИ ВЕСНИ

Рання весна – час пробудження природи від зимового спокою. В день промені сонця набирають все більшої сили. Саме в цю пору року ми можемо спостерігати та відчувати всю велич і красу природи рідного краю.  Посеред острівців білого снігу з’являються перші провісники весни – ранньовесняні квіти. Чаруючі бутони квітів розкриваються, як тільки зійде сніг, сповіщаючи про прихід весни. А далі вже тільки встигай підмічати, в який день розквіта нова рослина.

Ранньовесняні квіти біологи об’єднують однією назвою – першоцвіти.

 

Першоцвіти – це екологічна група рослин, яка нараховує близько 500 видів. Розпускання квітів у них відбувається ще до появи листків на деревах. У багатьох першоцвітів забарвлення яскраве, весняне. Квіти золотисті, блискучі, неначе сонце, голубі, як весняне небо, бузкові та білосніжні. Підсніжники, проліски, ряст, горицвіт весняний, примули, сон-трава, шафрани, цибуля ведмежа, вовче лико, чемерники – це неповний перелік першоцвітів, що зустрічаються в Україні, зокрема на Львівщині. Правда, є і не дуже помітні, невиразні, наприклад, копитняк європейський. Але якщо придивитися уважніше, то і ці непомітні квіти по-своєму прекрасні, хоча б тим, що з'являються одними із перших та годують голодних комах, що прокинулись.

 

У колекції трав’янистої флори також є представники цієї екологічної групи, серед них: Helleborus niger  L., H. purpurascens Waldst. et Kit. , H. hybridus hort., Н. foetidus L., H. abchasicus A. Br., Galanthus nivalis L., Leucojum vernum L., Crocus heuffelianus Herb., Crocus susianus Ker Gawl., Petasites albus (L.) Gaertn., Eranthis hyemalis (L.) Salib., Pulsatilla grandis Wender., Dentaria glandulosa Waldst. et Kit., Anemone nemorosa L., A. ranunculoides L., Primula veris L., Ficaria verna L.

 

Першими вісниками весни є чемерники (або морозники), які зацвітають ще у лютому. Рід Чемерник (Helleborus) – багаторічні трав’янисті вічнозелені рослини родини Жовтецеві (Ranunculaceae). У роді 22 види, які зустрічаються в центральних та південних областях Європи, у Малій Азії. Росте зазвичай по узліссях високогірних лісів.

Походження латинської назви рослини не зовсім зрозуміле. Ймовірно, що воно походить від ріки Геллеборус, що впадає в Салонікську затоку (Егейське море). Можливо, що назва рослини походить від грецьких слів helein – умертвити і bora – страва, їжа, тому що всі види даного роду отруйні. Проте, входять до складу лікарських препаратів. Всі органи рослин містять глікозиди серцевої дії, з найбільшою їх концентрацією в підземній частині.

 

moroznyk

Квітує чемерник чорний

 

Чемерник чорний (Helleborus niger L.) природно зростає по вапнякових схилах Альп, Апеннін і в північно-західній частині Балкан. В Україні поширений на Закарпатті та Лісостепу. Утворює кущі з міцними, м'ясистими, шкірястими, довго черешковими, прикореневими листками, які зазвичай вічнозелені. Висота рослин чемерника 20-40 см. Оцвітина біла, квітки великі 1-3 на пагоні із численними, досить помітними тичинками. Рослини розвиваються в глибокому, підживленому, середньої тяжкості, гумусному ґрунті, що містить достатню кількість кальцію і вологи. Краще росте в півтіні. Розмножується вегетативно після цвітіння або насінням.

Helleborus purpurascens Waldst. et Kit. – чемерник червонуватий. Висота рослини 16-30 см. Чашолистки фіолетово-червонуваті. Листки пальчасто-розсічені, долі їх суцільні або 2-3 роздільні, по краю пильчасті. В Україні зустрічаються в Карпатах, Прикарпатті, Західному Лісостепу. У природі зростають по лісах, чагарниках, на галявинах.

 

Найбільш поширеним у культурі є Helleborus hybridus  hort. Сюди відносять сорти садових гібридів, отримані від схрещування різних видів чемерників. Квітки різноманітного забарвлення від білого до рожевого, і пурпурового 5-8 см в діаметрі. Квітконоси 45-70 см заввишки. 

moroznyk_1

Helleborus hybridus  hort.

Зацвів уже і Нelleborus foetidus L. – батьківщина цього виду південно- західна Європа, місця зростання – кам'янисті схили і світлі ліси. Як і всі чемерники рослина є вічнозелена, квітки у нього світло-зелені із червонуватим краєм на квітконосах висотою 30-50 см.

 

Підсніжник звичайний – ці ніжні білі весняні квіти знайомі всім. Вони першими з'являються на проталинах після зими і їм не страшні ні весняні заморозки, ні зимові морози, ні весняний сніг. 

Підсніжник – символ надії. Згідно з однією старовинною легендою, коли перші люди були вигнані з раю, на землі йшов сніг і було холодно. Єва дуже змерзла. Щоб її утішити, надати надії на кращі часи, декілька сніжинок перетворилися у ніжні квіти підсніжника – провісника весни. Хіба не чудово?

 

pidsnignyk

Милує око Galanthus nivalis L.

Galanthus nivalis – ранньовесняний ефемероїд. Багаторічна трав’яна рослина 8–20 см заввишки із підземною цибулиною, обгорнутою трьома бурими шкірястими лусками. Прикореневі листки лінійні, сірувато-зелені, виходять із піхвових лусок. Стебло прямостояче. Квітки на пониклих квітконіжках, поодиноко виходять із піхов приквітника. Зовнішніх листочків оцвітини 3, вони білі, видовжені; внутрішні листочки вдвічі коротші, дзвоникоподібні, прямі, із зеленкуватою плямкою на кінці. Плід тригнізда коробочка. Цвіте в березні-квітні, плодоносить в травні-липні. Розмножується цибулинами та насінням.  

Це найбільш ранній медонос, що дає бджолам нектар у лютому-квітні. Рослина отруйна. У цибулинах міститься нарведін, а у всіх частинах рослини – галантамін. 

 

Підсніжник звичайний занесений до Червоної книги України.

Білоцвіт весняний – Leucojum vernum L. 

 

dilocvit

Зацвіли білоцвіти весняні у ботанічному саду

 

Багаторічна трав’яна рослина 10-35 см заввишки з яйцеподібною цибулиною. Листки (3-5), лінійні, яскраво-зелені, шкірясті, блискучі. Два приквіткові листки зрослися в перетинчасте крило з двома кілями. Квітконіжки пониклі. Квіток на квітконосі 1-2 (рідко 3-4). Оцвітина широкодзвоникувата, шестичленна. Пелюстки білі з жовтою або зеленою плямою на верхівці. Плід – овальнотригранна коробочка. Цвіте у березні- липні, плодоносить у липні. Розмножується насінням і вегетативно. Занесений до Червоної книги України.

 Ранньоквітучі рослини є тією малою частинкою із великого світу флори, які щовесни милують наше око. Ось такі вони весняні першоцвіти.

 

 

Інженер Єфремова О.О.

 Інженер Шума О.В.

 

 

 

 

 

Дерева і кущі нашого краю

 

ЯЛИНА... ЯЛИНКА... СМЕРІЧКА...   

 

Різдвяна ялинка 

Ялина... Ялинка... Смерічка... Різні асоціації виникають, коли чуєш ці назви. При словах: ялина, смерека – в уяві постає темний шпильковий ліс десь у Карпатах. Із смерічкою часто порівнюють струнку дівочу постать. А слово ялинка переважно асоціюється з новорічними та різдвяними святами.

 

Традиція новорічної ялинки пішла від древніх кельтів та германців. Широко прижилася вона й у західному регіоні України. Натомість у центрі та на сході – закріпилася в меншій мірі. У Росії новорічна ялинка вперше з’явилася після 1700 року. Жителі Східної України („Малоросії”) до цього нововведення ставилися пасивно. До  радянської влади тут побутував новорічний обрядовий сніп жита – дідух, який прикрашали та виставляли на покуті. Потім почали прикрашати ялинку, але переважно в адміністративних та громадських будівлях. Різдвяна ялинка — це образ священного древа, а зірка, якою вона увінчана, є символом неба та сонця.

Щоправда, не скрізь прикрашають саме новорічне ялинове деревце. У регіоні Карпат більш охоче для цього використовують ялицю (російською – „пихта”), деревце якої в приміщенні довго стоїть, не осипаючи хвою. На сході та півдні України вимушено (ялинових та ялицевих насаджень там немає) задовольняються сосною. Але все одно, ці прикрашені деревця, якої породи вони не були б, називають ялинкою.

Цікава історія появи традиції різдвяної ялинки (за Л. Козачук).

Перші святкові ялинки з’явилися в Німеччині у VIII столітті. Хоча традиція ставити й прикрашати в домі їх зрубані деревця з’явилася лише в ХVII столітті. А підставою було те, що колись Святий Боніфацій проповідував друїдам про Різдво. Щоб переконати ідолопоклонників, що дуб не є священним і недоторканним деревом, він зрубав один із них. Коли той падав – повалив на своєму шляху усі дерева, крім молодої ялини. Тоді Боніфацій вигукнув: «Хай це дерево буде деревом Христа!» Так ялина стала трактуватися як дерево, пов’язане з народженням Ісуса Христа.

 Відомо, що сприйняття дерева як символу життя – традиція давніша, ніж християнство. Ще жителі Древнього Єгипту у найкоротший день року в грудні приносили зелені пальмові гілки в свої домівки як символ перемоги життя над смертю.

У ХVII столітті обрядова ялинка вже була розповсюдженим атрибутом Різдва в Німеччині і скандинавських країнах. На той час ялинку оздоблювали фігурками й квітами, вирізаними з кольорового паперу, яблуками, позолоченими прикрасами, цукром. Сама традиція прикрашати ялинку пов’язана із обвішаним яблуками райським деревом.

Успіх різдвяної ялинки став чималим у протестантських країнах завдяки Мартіну Лютеру, який започаткував традицію запалювати на ній свічки. Одного разу мерехтіння зірок у верховіттях ялин вселило йому благоговіння. Вдома він поставив ялинку, приладнав на її гілках свічки й запалив їх.

Щоб полегшити вагу прикрас на тендітні гілочки, німецькі склодуви почали виготовляти порожнисті скляні ялинкові іграшки. А перші вуличні різдвяні ялинки з електричними гірляндами з’явилися у Фінляндії тільки в 1906 році.

 

Ялина як деревна порода

Що ж то за дерево таке – ялина. Саме про нього й піде наша мова.

У світі відомо близько 40 видів роду ялина. Це один із найбагатших у видовому відношенні родів серед шпилькових. Лише рід сосни представлений ширше.

В Україні поширена ялина звичайна, чи європейська Picea abies (стара наукова назва – Picea excelsa). Родове найменування латинською мовою походить від  слова „piceus” – смолисто-чорний, а  видова „abies” означає „ялиця”, отже, первинний зміст повної назви – смолисте дерево, схоже на ялицю, але з темним стовбуром. У другому ж випадку „excelsa” означає „високий”, тобто, повна назва – темне смолисте високе дерево.

У Карпатах і Прикарпатті ялину називають смерекою. Саме під цією назвою згадане дерево тут міцно увійшло у народний побут і широко оспіване у народній творчості. Смерека стала своєрідним вічнозеленим символом Карпат. Походження цієї назви пов’язують із постійним присмерком, що панує під наметом ялинових насаджень. Дехто вважає, що ця назва запозичена від західнослов’янських мов. Ялина польською мовою – świerk, словацькою– smrek, чеською – smrk. Чи не співзвучно із смерекою? До речі, чеською мовою smrknouti – смеркатися.

Принагідно нагадаємо, що якийсь час у післявоєнний період із цією регіональною назвою (смерека) існувала певна плутанина, яка потрапила навіть до деяких словників. Крім ялини цю назву паралельно застосовували до такого дерева як ялиця.

Ялина має густу широку конусоподібну крону. У поодиноких дерев та на узліссях вона опускається до самої землі. У густих насадженнях, де дерева взаємно притінюють одне одного, нижні гілки відмирають, хоча сухими ще довгі роки стирчать від стовбурів навсібіч.

Ці сухі гілки мають цікаву особливість. У зв’язку з тим, що гігрофільна властивість річних шарів деревини з верхньої та нижньої їх частин різна, вони можуть слугувати своєрідним барометром. У суху погоду гілки поникають донизу, а під час збільшення вологості повітря – розправляються, а часом навіть піднімаються догори. Сибіряки здавна з північної сторони своїх жител встановлювали відколену частину стовбура ялини з сухою гілкою без кори. І при стабільній погоді континентального клімату цей „прилад” дозволяє безпомилково завбачувати її зміну.

Хвоя у ялини двох типів: світлова і тіньова. Голки першого типу характерні для верхньої частини крони. Вони стирчать навколо пагона у всі боки. Жорсткі, колючі, чотиригранні, в розрізі ромбічні. На всіх гранях помітні білуваті смужки продихів. На малоосвітлених гілках нечіткодворядово розміщуються тіньові голки. Вони плоскіші та м’якші. Їх поперечний розріз вузькоромбічний. На дереві тримаються 6–7 років, а у верхівковій частині крони – навіть до 10, після чого опадають. Опала хвоя повільно перегниває і в ялинниках товстим шаром вкриває ґрунт. Довготривале її розкладання сприяє утворенню кислого гумусу, із-за чого відбувається руйнування та вимивання поживних речовин з верхнього шару ґрунту, що несприятливо впливає на його родючість. Із часом ґрунт стає сірим, схожим на попіл. Так відбувається процес підзолоутворення.

 

P5040124a

 

Пилує ялина на початку травня. На звисаючих пагонах розташовані чоловічі колоски червонуватого або жовтого кольору, з яких вітром у повітря здіймаються хмаринки пилку. Пилкові зерна мають повітряні літальні мішки, що сприяє перенесенню їх на великі відстані. Це сприяє перехресному запиленню дерев. Шишечки розташовані на кінцях основних пагонів. Їх колір від пурпурово-червоного до смарагдово-зеленого. Невеличкі буруваті насінини ялини із світло-коричневим крильцем дозрівають у жовтні–листопаді. Але зимують переважно в шишках довжиною до 15 см, під дією сонячного проміння поступово висихають і висипаються з них у лютому-березні. До речі, у роки хороших урожаїв рясне згромадження шишок здається якоюсь казковою оздобою на деревах. Мабуть, саме тому новорічні ялинки теж прикрашають гірляндами штучних шишок.

 

P8180003

 

Під наметом ялинників періодично з’являється самосів. Щоправда, через товсту подушку хвойного опаду його корінцям складно пробитися до мінерального ґрунту. Тому більшість із цих рослинок гине. Для створення рукотворних насаджень заготовляють насіння (яке зберігає схожість до 8–10 років) та вирощують сіянці. А щоб отримати кілограм насіння потрібно заготовити 50 кілограмів шишок. Насіння також слугує кормом лісовим птахам –переважно шишкарям і дятлам. Полюбляють їх білки та миші.

 

PA180001a

 

Ялина – порода помірного поясу. До тепла невибаглива. Витримує морози до –52ºС. Однак, молоді деревця часом страждають від пізніх весняних заморозків та палючого сонця. Подібного не трапляється, якщо ялиновий підріст знаходиться під нещільним наметом інших порід. При природному процесі заростання на зрубах спочатку з’являються береза і осика. А під захистом їх ажурних крон може успішно розвиватися молодий ялинник.

Відомо, що ялина потребує відносно вологого клімату та боїться посухи. На це вказує й ареал її поширення. В Україні вона природно росте переважно в Карпатах, у меншій мірі – на півночі Полісся та в Малому Поліссі. Максимально на південь ареал заходить до зони чорноземів.

У Карпатах ялинники займають понад 40% лісів. Природні деревостани формуються на висотах більше 500–600 метрів над рівнем моря. Тут ялинові насадження, як правило, змішані з буком, ялицею, явором, ільмом (в’язом), ясеном, що надає їм стійкості. Вище супутніх порід стає щораз менше, а на висотах 900–1600 м знаходиться зона чистих ялинників – похмурих темнохвойних лісів. Тут більш вибагливі деревні породи рости не можуть. Хіба що десь трапиться сосна кедрова європейська – так званий кедр карпатський. Ялина в цих місцях виконує важливу для гір природоохоронну функцію – закріплює від змиву ґрунти та не допускає сходження снігових лавин. Вище смерекового поясу в Карпатах знаходяться лише гірськососнове криволісся та полонини.

Щоправда, господарське втручання людини за рахунок вирубування букових та ялицевих лісів, а місцями й дубових, та висаджування замість них смереки, сприяло тому, що сьогодні остання масово росте на значно нижчих висотах над рівнем моря, ніж колись. А природа не прощає активного непродуманого втручання людини, коли порушуються її закони. Чисті ялинники на місці змішаних деревостанів нестійкі. Вони тут легко вражаються кореневою губкою та легше пошкоджуються вітровалами. Останнє також зумовлено поверхневою кореневою системою ялини. При сильних буревіях, які бувають в Карпатах, нерідко вивалюються стовбури ялини разом з усім корінням. Вище ж у горах, в зоні, де ця порода росла споконвічно, ґрунти більш щебенисті чи скелясті, а корені краще заглиблюються. В цих умовах вони, мов щупальця, проникають між каміння, що, у свою чергу, сприяє механічному утримуванню дерев. Все це вказує на те, що в зоні ялицево-букових лісів необхідно створювати змішані насадження з традиційних порід, а чистим ялинникам відводити лише ділянки, притаманні їм одвічно.

 Однією з головних порід ялина звичайна виступає і в європейській тайзі. Утворює вона там як чисті, так і змішані деревостани із сосною, модриною, ялицею, березою та осикою, а в південній частині – з дубом і липою. На півночі вона заходить у лісотундру. У північно-східних районах її замінює близький вид – ялина сибірська, ареал якої тягнеться аж у Східний Сибір. У перехідній зоні, де ростуть обидва згадані види, відбуваються схрещування, а тому зустрічається їх гібрид.

Найпродуктивніші деревостани ялини в Карпатах. Тут її дерева нерідко мають висоту 40–45м, а часом сягають 60 м. При цьому на одному гектарі може формуватися 900–1000 куб. м стовбурної деревини, в окремих випадках – навіть до 1200  (урочище Панасівка у Сколівському районі на Львівщині). Висока стовбурна продуктивність ялиннників зумовлена двома факторами. Стовбури смереки малозбіжисті та повнодеревні, а їх форма близька до циліндричної. Другий фактор – для цього виду характерна висока тіньовитривалість, що забезпечує густіше, порівняно з більшістю інших порід, стояння дерев. Тобто, на 1 га може знаходитися значно більше особин ялини, ніж, скажімо, світлолюбної сосни.

 

Корисні властивості ялини

Деревина ялини широко використовується населенням Карпат. Вона легка, м’яка, однорідного жовтувато-білого кольору. За споживчими якостями, щоправда, дещо гірша соснової. До того ж, якість деревини в значній мірі залежить від умов культивування. Деревина, вирощена в горах на відповідних для ялини ділянках, має значно кращі споживчі властивості, ніж отримана з непритаманних для ялини місць нижніх висотних поясів чи рівнини. Застосовується вона як будівельний ліс, йде на виготовлення пиломатеріалів, меблів і столярних виробів, покрівельних гонту та дранки, пакувальної тари, човнів. До середини 20-го століття з неї виготовляли невеликі річкові кораблі. Деревина ялини складається з довгих волокон, а тому є цінною сировиною для целюлозно-паперового виробництва.

Також у неї є одна унікальна властивість. Вона може бути резонансною, а тому відноситься до тих небагатьох порід, які використовують для виготовлення музичних інструментів. Однак, така властивість притаманна лише окремим особинам. В насадженнях вони зустрічаються рідко і відбираються лише відповідними фахівцями. Зовні ці дерева не вирізняються значними розмірами, а їх крона компактна і вузька. Деревина в них дуже щільна, однорідна, а річні шари по всьому своєму околу однаково вузькі. Вона надає музичним інструментам відповідної гучності та благородного звучання. Але знайти резонансне дерево – це ще не все. Цю деревину необхідно довготривало повільно висушувати. Колись її сушили на стріхах, щільно обкутавши соломою. Саме з такого матеріалу виготовлені славетні скрипки Аматі та Страдіварі. З нього ж роблять такий характерний гуцульський інструмент як трембіта, унікальний звук якої з нагоди тих чи інших святкувань розкочується по всіх Карпатах. А сьогодні з деревини ялини здебільшого виготовляють пересічні скрипки, гітари, мандоліни чи елементи роялів.

Кора використовується для вичинки шкір: вона містить від 7% до 15% дубильних речовин.

Крім цього з ялини добувають дьоготь, терпентин, живицю, ефірні олії, деревний оцет, метиловий спирт. Живиця надається для хімічної переробки та для медичних потреб. Із хвойної лапки можна виготовляти хвойно-вітамінне борошно на корм тваринам.

Мазі з живиці вживають для лікування гнійних ран і фурункулів. У науковій медицині застосовують терпентин, скипидар, препарати терпінгідрат і пінабін, каніфоль, дьоготь і активоване вугілля. У народній медицині використовують відвар бруньок, який має відхаркувальні, дезинфікуючі, сечо-, жовчо- та потогінні, а також знеболюючі властивості. Його вживають при запаленні верхніх дихальних шляхів, бронхітах, туберкульозі легень, ревматизмі, подагрі, нирковокам’яній хворобі, водянці, запаленні жовчного міхура та як „кровоочисний” засіб при висипах на шкірі, а також лишаях. Сироп із свіжих бруньок п’ють при захворюваннях серцево-судинної системи. Зовнішньо використовують препарати бруньок та хвої для інгаляцій при бронхітах та для ванн при захворюваннях нервової системи. Відвар молодих шишок застосовують при ангінах, ларингітах, трахеїтах, гайморитах і вазомоторних ринітах (як полоскання та для закапування в ніс).

Серед інтродукованих (чужоземних) видів найбільш відома ялина колюча, зокрема її срібляста, сиза та голуба відміни. Батьківщина цього виду – Північна Америка. Ялину колючу, а особливо її декоративні відміни, широко використовують у міському озелененні. Найчастіше їх висаджують у скверах, парках, біля адміністративних та урядових будівель. За витонченістю та ошатністю ялина колюча займає одне з чільних місць серед усіх декоративних деревних порід. Приємно вражає її чарівна краса. Відомо, що ялина звичайна вразлива до загазованого міського повітря. Натомість ялина колюча має щільнішу воскову плівку на своїх шпильках, що помітно підвищує її стійкість.

Ялина звичайна теж широко застосовується в озелененні. Однак, вона погано переносить сухість та забруднення повітря димом та пилом. Тому на вулицях міст вона нестійка і її там не висаджують. Натомість це чудове дерево для створення паркових біогруп, алей та живоплотів. І вони там своєю темною зеленню милують око у будь-яку пору року. Цінні декоративні відміни ялини – карликова, сиза, золотава. Особливо приємно вражає її плакуча відміна.

У Карпатах існує давній звичай, коли над дверима чи на даху (часто – новозведеної будівлі) прилаштовують ялинку. Це символ дерева життя і є відголосом давніх дохристиянських вірувань, згідно яких має акумулювати космічну енергію та забезпечувати благополуччя садибі і всій родині.

Ялини переважно живуть до 200 років. Можуть доживати до 250–300 років, а окремі дерева – навіть до 500–600. Проте, це станеться лише тоді, якщо ми не зрубаємо їх перед Новим роком і не зробимо з них кількаденної оздоби нашої домівки. Тож краще любуймося живою ялинкою на природі. А для новорічно-різдвяних свят доцільно використати лише окремі гілки. Вони теж принесуть до оселі святковий настрій та свіжість шпилькового лісу. Якщо ж пагони будуть із шишками – їх навіть не обов’язково оздоблювати ялинковими прикрасами.

Закінчується старий рік. Наступає рік новий із циклом різдвяних свят. Отож з Новим роком і Різдвом Христовим Вас!

 

 

 

Анатолій Івченко, старший науковий співробітник,

 кандидат сільськогосподарських наук, 

  завідувач відділу лісівничо-ботанічних досліджень Ботанічного саду

Національного лісотехнічного університету України, м. Львів. 

 

 

 

 

ЛИПА КВІТУЄ – ЗДОРОВ’Я ДАРУЄ

 

   

 

Липа як деревна порода

У світі відомо близько 50 видів липи та понад 100 їх гібридів. Наукову назву Tilia цей рід отримав від грецького «птіліон» – в перекладі «крило» – за крилоподібний прицвітник. Українська назва «липа» походить від старослов’янського «липати» – липнути. Річ у тім, що у жаркий літній період листя і бруньки липи часто вкриваються солодкою липкою рідиною – так званою «медвяною росою». Іноді цієї рідини виділяється так багато, що вона навіть капає на землю.

В Україні найпоширеніша липа дрібнолиста або серцелиста Tilia cordata. Дрібнолистою названа тому, що її листя дрібніше від більшості інших видів, до того ж, за своєю формою нагадує символ серця. Звідси ж латинське – «cordata». На Заході України також росте липа широколиста або великолиста T. platyphyllos platyphyllos» означає широколиста або плосколиста, що пов’язано із формою та розміром листя). Також трапляється природний гібрид між згаданими видами – липа європейська T. europaea.

Дерева липи красиві і величаві. Досягають висоти 25–30 м, а часом і більше – у липи дрібнолистої до 35 м при діаметрі до 1,5 м, а в липи широколистої – до 40 м при діаметрі до 2 м. Дерева переважно доживають до 200 років, хоча відомі випадки наявності окремих дерев у віці 700–900 років. Один із старих заміряних екземплярів липи мав вік 815 років і 25,7 м окружності стовбура.

В містечку Нойсштадт біля Вюртемберга (Німеччина)  донедавна росла одна з найстаріших лип. Їй було 700 років. У 1938 році окружність стовбура на висоті грудей становила 13,0 м, а велетенські гілки могутньої крони підпирали 98 кам’яних колон, внаслідок чого дерево нагадувало собою цілий гай. Інша, Троазька липа в кантоні Гоаубінден в Швейцарії була відома ще в 1424 році; в 1778 році вона вже мала окружність стовбура 14,5 м і вік її на той час становив 883 роки. 

  Природно липа дрібнолиста росте майже по всій Україні, крім південного Степу. У Поліссі трапляється рідко. На північ та на схід Європи вона заходить далі від дуба звичайного. Це свідчить про її здатність пристосовуватися до різноманітних умов, переносити тріскучі зимові морози (до –50ºС) і сильну спеку.

Листя у липи дрібнолистої просте, по краях зубчасте, зверху темно-зелене, знизу світліше. На нижній стороні в кутках основних жилок є пучки волосків. Це одна з ідентифікаційних ознак видів липи. Так, у липи дрібнолистої вони бурого кольору, а у липи широколистої – сріблясто-білого. Листя практично не пошкоджується листогризучими комахами, натомість часом заселяється попелицею. Восени воно набуває світло-жовтого кольору. Крона гілляста, овальна, компактна, досить густа. Липа – одна з найтіньовитриваліших порід. В Україні переважно росте у другому ярусі дубових деревостанів. Рідше зустрічається у змішаних насадженнях. Часом створює чисті липняки.

Липа – ґрунтопокращуюча порода. Віддає перевагу багатим та відносно багатим ґрунтам, де формується глибока стрижнева коренева система з довгим боковим корінням. Тому її дерева вітростійкі. Однак, вона чутлива до посухи. На сухих ділянках її насадження рано суховершинять.

Липа дрібнолиста цвіте у липні – місяці, який свою назву отримав саме від цього дерева. Проте нерідко зацвітає ще в червні. Початок її цвітіння – символ повноти літа, або, як у народі кажуть, сама  його «маківка». Квіти липи, на відміну від ранньоквітучих дерев, розміщуються на прирості цього ж року, тобто, року цвітіння. Ці пагони повинні встигнути вирости, ввійти в процес визрівання та сформувати квіткові бруньки. І тільки останні розцвітають. 

Липа – комахозапильна рослина. Квіти у неї жовтувато-кремові, запашні. Цвітіння дерев триває 2–3 тижні, що залежить від погодних умов. Раніше інших зацвітає липа широколиста, за кілька днів чи за тиждень – липа європейська. А ще за 1–1,5 тижні – липа дрібнолиста. Квіти мають специфічну будову. Над кожною квіткою розміщується довгий крилоподібний приквітник, що нагадує вузький листочок. Він до певної міри прикриває квітку від негоди. Залишаючись надалі при плоді-горішку відіграє роль своєрідної парасольки та сприяє його перенесенню на відстань до кількох десятків метрів, а взимку по сніговому настилу – на значніші віддалі. У липи широколистої квіти зібрані у малоквіткові (із 2–5 квіток) суцвіття. Плоди кулясті з вираженими 4-ма ребрами. У липи дрібнолистої квіти розміщені в 3–11-квіткових щиткоподібних суцвіттях. Яйцеподібно-кулясті плоди дещо дрібніші, їх ребристість малопомітна.

 

Корисні властивості липи

Липи – одні з найулюбленіших в Україні дерев. Вони красиві і надзвичайно корисні для людини. Особливо поціновували запашне цвітіння лип та ароматний липовий мед. У стародавніх слов'ян липа була священним деревом і ототожнювалася з богинею любові і краси – Ладою. За давніх часів наші предки під липами проводили обрядові святкування, присвячені буянню природи та радощам життя. Згідно вірувань прибалтійських народів липа символізувала жіноче начало, а в Західній Європі вона вважалася охоронницею домашнього вогнища. Існує цікаве  повір’я, що липа бере на себе жіночі прокльони, адресовані чоловікам. А ці прокльони нібито відображені на стовбурі й гіллі липи як нарости.  

Коли цвітуть дерева липи, повітря наповнене навдивовижу тонким, ніжним і солодкуватим ароматом. Таким чином дерева приваблюють бджіл та інших комах для запилення квітів та забезпечення рясного плодоношення. А комахи роблять це з великим задоволенням. Бо квіти липи щедро діляться з ними запашним поживним нектаром.

 Для бджіл, джмелів та багатьох інших комах цвітіння липи – найблагодатніша пора. Квітуючу липу відвідують понад 70 видів комах. Із одного дорослого дерева бджоли беруть меду стільки, як із гектара гречки. У виключно сприятливі роки бджолина сім’я може зібрати з кожного дорослого дерева липи дрібнолистої до 5 кг меду за добу. За сезон сім’я збирає до 50 кг. Але частіше взяток обмежується 20 кг. За час взятку з 1 га липняка бджоли збирають до 1 т меду. Медопродуктивність інших видів липи дещо менша. Липовий мед прозорий, золотаво-жовтий, має приємний запах квітів. Він цінується вище багатьох інших сортів. Дуже смачний та корисний для здоров’я. Недарма в народі липу називають медовим деревом або ж царицею медоносних рослин.

 Липа плодоносить щорічно. Її горішки починають дозрівати в кінці серпня чи на початку вересня. На цей час вони знаходяться у стадії воскової стиглості. Дозрілі плоди довго зберігаються на дереві та опадають протягом зими. Зібрані  в той час вони вже знаходяться в стадії глибокого спокою і після висіву дають сходи лише через рік-два. Горішки ж, зібрані в період воскової стиглості та негайно висіяні (або закладені для стратифікації, а висіяні весною), дають весняні сходи.

Плоди липи відомі не лише тим, що продовжують свій рід. Вони в якійсь мірі рятували селян від Голодомору сумнозвісних 1932–1933 років. Голодуючі з безвиході товкли липові горішки, кору та листя цих же дерев  і з такого «борошна» пекли щось подібне до млинців. Яка то була пожива – можете лише уявити. Деякі люди таким чином рятувалися від голодної смерті. Але наслідки цього харчування далеко не завжди були позитивними. У частини виснажених голодом людей після такої трапези з’являлися корчі і вони в муках помирали.

Липу в народі цінували не лише за те, що вона годувала й лікувала медом, рятувала від голодної смерті своїм насінням, а й за те, що взувала. Весною під час найбільшого сокоруху з молодих дерев здирали кору (з тих часів у народі залишилося прислів’я «обідрав, як липку») та відділяли внутрішню луб’яну частину – лико. З нього виготовляли широкодоступне взуття – личаки (первісно — липчаки). З лика також виробляли рогожі, щітки, кошики, мішки, мати, мочало, канати, посуд для сухих продуктів. Його ж використовували для покрівлі будівель, ним вистилали вози і сани для утеплення та меншої тряськості під час поїздки.

Колись липа прислуговувалася й тогочасним художникам. На очищених шматках лубу малювали дешеві картини на теми з народного життя. Звідси пішла назва – лубкові картини.

За ту красу і користь, яку дає липа, люди люблять її та високо цінують. І якщо личаки відійшли у минуле, то інші її корисності залишилися. Липовий мед є надзвичайно цінним харчовим продуктом, а в багатьох випадках – незамінним цілющим засобом. Це відмінні ліки при хворобах серця, безсонні, простудних та багатьох інших захворюваннях.

Славиться липа і високою якістю деревини. Вона без’ядрова, біла або червонувато-біла, легка, м’яка, з однаковою щільністю, тому добре обробляється та легко піддається різцю. Разом з тим вона міцна, майже не жолобиться і не розтріскується, легко піддається розколюванню, добре полірується і фарбується. Споконвіку з неї виготовляли скрині, вулики, бочкову клепку, видовбували посуд для меду, який так і називався – липівка. Також робили домашній посуд, у тому числі і розписний, різні прикраси і сувеніри. У Росії з неї і зараз виготовляють широковідомі «мотрійки» («матрешки»). Найкращі креслярські дошки також робили з липи. Вугілля з неї вважалося одним із кращих для виготовлення рушничного пороху. Також з неї виготовляли протези для інвалідів.

Напевне вам доводилося чути слова „липа” або „липовий” при характеристиці чогось підробленого, неякісного чи підтасованого. Виявляється, ці значення теж мають свою історію. Так як деревина липи – чудовий матеріал для різьблення, то „народні умільці”, використовуючи цю її властивість, легко виготовляли фальшиві печатки. І в такий спосіб сприяли появі негативного сленгового значення для слова «липа».

Досить невибагливі і довговічні дерева різних видів липи є улюбленими декоративними рослинами. Вони здавна заслужили славу одних із кращих в озелененні, а тому широко культивуються в садах і парках, на вулицях, уздовж шляхів. Практично неможливо знайти більш-менш вартий уваги парк, де не були б висаджені липи. До того ж, вони, завдяки опушеному листю, добре захищають людські будівлі від пилу, а під час цвітіння ще й ароматизують повітря. Липи виконують також терморегулюючу функцію. Під їх кронами формується комфортний для людини мікроклімат. Використовують липу і в лісомеліоративних насадженнях.

На жаль, частка липи як в лісових насадженнях, так і в зеленому господарстві, мала б бути більшою. Це чудове дерево на те заслуговує. Одна з причин, що гальмує зростання „липового поголів’я” – недостатня кількість посадкового матеріалу, що, в свою чергу, зумовлено згаданими вище складнощами насіннєвого розмноження. У минулому відсоток липи в лісах в значній мірі обмежувався через нищення великої кількості молодих дерев для заготівлі кори та наступного отримання лика, що й підтверджує вислів: “З однієї липи двічі лика не деруть”. А цей матеріал, до речі, колись був дуже запитуваний.

Липа відома і своїми лікувальними властивостями. Квіти її справедливо називають цілющими. У них міститься цінна ефірна олія, глюкозиди, сапоніни, дубильні речовини, цукор, каротин, вітамін С. Настій суцвіть липи використовують як потогінний, сечогінний і бактерицидний засіб. Галенові складники цвіту сприяють розширенню кровоносних судин та посилюють діяльність потових залоз. Вони допомагають позбутися простудних хвороб. Разом з іншими лікарськими рослинами їх застосовують при захворюваннях шлунка, печінки, кишківника, нирок. Той, хто п’є цілющий ароматний липовий чай, менше хворіє. Квіти липи також використовують при виготовленні особливих марок коньяку та лікеру. Вугілля з липи вживають при проносах, дизентерії, опіках, хворобах шкіри, виразках.

Є ще одна властивість липи, яка сприяє оздоровленню людини, але їй мало приділяється уваги. Вона маловідома. Це ароматерапія липового цвіту. Ми згадували про комфортний мікроклімат під кронами лип. І важлива її складова – це ніжний букет специфічного запаху. Він поширюється далеко за межі насадження. Ми його часто й не помічаємо, але позитивна його дія на людину відбувається. Така ароматерапія особливо корисна при наявності болю голови, що не піддається діагностуванню та лікуванню, при мігрені та безсонні. Дехто вважає її корисною при нервових і навіть окремих психічних розладах, а також при порушеннях в системі травлення та болю в печінці.

 

Сучасна людина так часто вступає в конфлікт із природою. Хоче її максимально підкорити, не вповні розуміючи її багатогранні зв’язки і взаємозалежності, направити, здавалося б, у раціональне русло. А чи варто? Чи не краще бути скромною її частинкою та знати своє місце в ній. Проте, для цього потрібно хоч в якійсь мірі її розуміти і любити. У результаті людина лише виграє. А запропонований вам матеріал – на наш погляд, малесенький крок у цьому напрямку.

Анатолій Івченко, старший науковий співробітник,

 кандидат сільськогосподарських наук, 

  завідувач відділу лісівничо-ботанічних досліджень Ботанічного саду

Національного лісотехнічного університету України, м. Львів. 

 

ВЕРБА

 

 Видова структура верби

 

Рід Верба (Salix) належить до родини Вербових Salicaceae Mirb. Він один із найбагатших за видовим складом. Ще римський вчений Пліній Старший (І століття до нашої ери) описав 8 видів верби. Карл Лінней виділив вже 29 представників цього роду. Автори «Британської флори» описали 45 видів верби. Сьогодні одні систематики вважають, що є біля 200 видів верби, а інші їх чисельність доводять аж до 1600. Однак, більшість ботаніків сходяться на кількості видів верби від 350 до 400, які поширені переважно в помірній та холодній зонах Північної півкулі.

Чому ж такий різнобій у визначенні кількості видів? Річ у тім, що видам верби властива велика морфологічна різноманітність і більшість із них мають значну кількість різновидів і відмін. Крім того, верби в природних умовах утворюють велику кількість гібридів, які різняться між собою  більшою або меншою мірою. Частину таких гібридів і різновидів деякі вчені вважають видами. І єдиної думки тут поки що не існує.

В Україні природно росте півтора десятка видів цього роду. Представлені вони як невеликими кущами заввишки до 1–1,5 м, так і деревами до 25 м. Серед невеликих кущів можна назвати вербу вушкату – Salix aurita L. та розмаринолисту – S. rosmarinifolia L. Такі види як верба тритичинкова або білоліз – S. triandra L., п’ятитичинкова  або верболіз – S. pentandra L., пурпурова – S. purpurea L., гостролиста – S. acutifolia Willd., прутовидна – S. viminalis L. та попеляста – S. cinerea L. ростуть великими кущами чи деревцями до 6 м висотою. Верба козяча – S. caprea L. має вигляд дерева висотою 5–10 м, а дерева верби ламкої – S. fragilis L. та білої – S. alba L. сягають висоти 20–25 м.

Широко відома жовтоплакуча декоративна відміна верби білої S. alba 'Vittelina Pendula'. Це красиві дерева з довгими повислими вітами жовтого кольору. Вони величаві й водночас журні. Недаремно висаджують їх на меморіалах та кладовищах. Гарно виглядають вони й над водоймами. Пригадуються слова Леоніда Глібова:

Край берега у затишку

Прив’язані човни,

Там три верби схилилися,

Мов журяться вони…

  

 

Біоекологічні особливості верби

 

Розглянемо узагальнені властивості найпоширеніших у нас видів верби: козячої, білої та ламкої.

Отже, вербу вважають провісницею і символом весни. Вона – рослина нетерпляча. Всі дерева ще стоять голі, без ознак життя, а багато видів верби вже причепурилися. Скинули з бруньок лусочки-ковпачки і вкрилися великими сріблястими чи  золотисто-жовтими кульками – чоловічими «котиками». Верба першою пробуджується навесні і, як кажуть в народі, веде за собою весняне бездоріжжя та гонить з річок останній лід.

Верба починає цвісти задовго до появи листя і продовжує цвітіння протягом 1–3 тижнів. Квіти верби дають багато пилку і нектару в таку пору року, коли інші види рослин ще не цвітуть. Цвітіння верби – справжнє свято для бджіл. Та, крім них, збирають нектар і пилок ще більше ніж 80 видів комах. Серед них і ентомофаги, які знищують шкідників зелених насаджень. З 1 га вербняку бджоли збирають до 150 кг цінного лікувально-дієтичного меду. Найкращою медоносністю відзначаються верби козяча, ламка і біла. Під час цвітіння верби погода часто буває нестабільною. Однак, вона пристосувалася до цього: з настанням похолодання верба припиняє цвітіння, а з поверненням теплих днів – його поновлює.

Під час цвітіння можна бачити квіткові суцвіття-«котики» двох типів. Тичинкові (чоловічі) найчастіше жовті і пухнасті, маточкові (жіночі) – зелені та дрібніші. Верби дводомні, тобто, чоловічі квіти бувають на одній особині, а жіночі – на іншій. Таким чином, дерева верби бувають жіночої або чоловічої статі.

Верба під час цвітіння приваблює і захоплює своєю красою. Проте, нерідко це для неї стає справжньою бідою. Гілки, що цвітуть, зламують, калічачи дерева. Під час заготівлі пагони необхідно акуратно зрізати секаторами в місцях розгалужень гілок. І в жодному разі не обдирати чи не задирати кору на гілках дерев.

Після цвітіння тичинкові квіти опадають, а маточкові витягуються і товщають. Через місяць після цвітіння чи дещо пізніше на них достигає велика кількість продовгуватих коробочок, повних насіння. Коробочки розтріскуються, а підхоплене вітром насіння з пухнастими волосками-парасольками розноситься на великі відстані.

Цікаво, що насіння переважно достигає одночасно із спадом води у заплавах річок. Замулені вологі берегові ділянки готові прийняти багатомільйонне насіння верби. Воно прилипає до вологого мулу, а через добу вже проростає і прикріплюється до субстрату. За умови сприятливої погоди тут згодом утвориться молоде вербове насадження. Якщо ж після проростання насіння  настає суха спекотна погода – майже всі сходи загинуть.

Схожість насіння верби зберігається лише кілька днів. Те ж насіння, що потрапить на дно водойми, зберігає схожість до наступної весни.

Верба розмножується не лише насінням, а й паростками від пеньків, живцями довжиною 30–35 см, і навіть кілками.

Чим же пояснюється популярність верби? Очевидно, її красою, великою користю, яку приносить людям, невибагливістю до ґрунтово-кліматичних умов, легкістю розмноження. Ввіткни в землю вербовий кілок – і виросте нове дерево. Підмиють весняні води берег, впаде стара верба. А невдовзі дивись – кожна присипана гілочка дала пагінці. Замість одного дерева піднявся цілий гай, який і утримує берег від подальшого розмивання.  Всі ці деревця своїм корінням хапаються за землю та утримують її, не допускаючи руйнування берегів та замулювання річок. Отож, верба – піонер берегозакріплення. 

Живучості і аскетизму верби можна позаздрити. Її дерева ростуть у найрізноманітніших умовах. Від холодної арктичної тундри і приполонинних лісів до помірного поясу, та, меншою мірою – субтропіків і навіть тропіків. Їх можна зустріти в заплавах річок, на болотах і на сухих пісках.

Більшість представників вербового роду – це чагарники або невеликі деревця. Є серед них і сланкі верби, які ростуть у тундрі та біля полонин, де надзвичайно суворі зимові умови не дають їм можливості підніматися вище рівня снігу. Природа щиро наділила вербу багатьма унікальними властивостями. Там, де її дерева ростуть на берегах річок і в пониженнях, вони не можуть „втекти” від повені за межі заплави і тому, інколи й кілька місяців, їм доводиться стояти у воді. Проте дерева не гинуть навіть у тому випадку, коли їх верхівки опиняються у проточній воді. За витривалістю до затоплення водою окремі види верби посідають перше місце серед інших порід України.

 У період повені затоплена частина стовбура верби білої вкривається додатковим корінням. Після спаду води воно висить на стовбурі густими пасмами, схожими на довгий рудий мох. Тому в окремих регіонах цю породу називають моховаткою.

Коріння верби проникає на глибину більше ніж 3 м, досягає водоносних горизонтів, а потім, згниваючи, лишає замість себе готові отвори в землі, даючи шлях джерелам на її поверхню. Джерела ж наповнюють своїми водами річки, роблять їх повноводними та судноплавними. А верба на їхньому березі набирається сил. Її корені в таких сприятливих умовах можуть щороку проникати в сторони на 0,7 м, виходячи далеко за межі крони. Тому в справі закріплення берегів вона успішно змагається з бетоном. До того ж, це дешевше і екологічніше.

Крім того, висаджені вздовж річок та водних каналів верби, як потужні помпи, викачують із землі воду та випаровують її, запобігаючи заболоченню берегів. Фітонциди, які виділяє верба, знищують у воді хвороботвірні  мікроорганізми та забезпечують її чистоту. Отже, верба по берегах річок – це постійно діючий, дешевий і надзвичайно ефективний біологічний фільтр.

Люди давно переконалися, що без верби малим річкам, а без них і великим, вижити важко. У спостережливого народу виникли такі приказки: „Де верба, там і вода; де вода, там і верба”, „Верба водою живе, верба воду й береже”. Проте є й такі верби, які успішно обживають сухі піски, але, виявляється, лише там, де на коренедоступній глибині є вода. Хоча й тут є виняток. Верба-шелюга може рости на сухому сипкому піску.

Для більшості ж видів верби вологолюбність – характерна ознака. Звідси походить і латинської назви вербового роду – Salix, тобто, дерево, що росте близько води. Від кельтських слів: сал – близько, лікс – вода.

Дерево біля води швидко росте, але й швидко старіє. Тому живуть деревовидні верби недовго: біла доживає до 80–100, рідко коли до 150 років, а ламка – до 60–80. Чагарникові ж верби живуть набагато менше.

 

 

Верба в обрядах та звичаях

           Верба – дерево, миле й дороге серцю кожного. Воно тісно пов’язане із життям і побутом українського народу. У часи язичництва наші пращури вірили, що верба охороняє людей і їх житло від злих духів і пожеж, береже худобу від нечистої сили.

Взагалі, у слов’ян ця деревна порода символізує щасливе родинне життя. У давні часи молоде подружжя обов’язково водили навколо верби. Після прийняття християнства вислів «Вінчалися навколо вербового куща» стали застосовувати до незаконного подружжя.

Слов’яни здавна вважали вербу священним деревом, символом безперервності і постійності життя. Саме верба символізувала давньослов’янського язичницького бога сонця, кохання та весняної плодючості Ярила, який ощасливлював людей. Також існував народний звичай влаштування свята на честь життєдайного Ярила та його прекрасних дітей – квітів. Відбувалося це однієї весняної ночі. Уквітчували та всіляко прикрашали вербове деревце, зокрема вінками. Коли догорало вогнище та закінчувалися хороводи і пісні про кохання, дівчата знімали ці вінки з верби та пускали на воду, загадуючи свою долю. Існувало повір’я, що хто в цю ніч закохається, той збереже своє почуття назавжди.  

Шанували вербу не лише слов’яни, а й древні греки та римляни. Греки присвячували її Гері – дружині головного олімпійського бога-громовержця Зевса. У Давньому Римі, як писав Вергілій, плакуча верба була символом смутку і горя.

Примітним деревом верба залишилася на землях помірних широт і в християнстві. Коли Ісус Христос останній раз входив у Єрусалим, жителі вітали його пальмовими гілками. Оскільки у наших краях пальма не росте, то для символічного відзначення цього дня використовують пагони верби, яка переважно в цей час пробуджується після зими. А сам цей день в народі отримав назву Вербної неділі.

Український народ здавна полюбляв вербу і оспівував її у чарівних ліричних піснях, чудових героїчних думах. З усіх деревних порід, які ростуть в Україні, мабуть, після калини найбільше пісень складено про вербу.

Верба – це символ самої України, її чарівної природи і складної долі. Згадував вербу і Тарас Шевченко. Пам’ятаєте:

„... Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма ...”

Він же висадив її деревце в Казахстані.

Натхненні рядки присвятили вербі Б.Д. Грінченко, І.С. Нечуй-Левицький, вже згаданий тут  Л.І. Глібов та інші.

  

Господарські та лікувальні властивості верби

 

Природа наділила вербу унікальною властивістю, якої немає у жодної іншої деревної породи – здатністю зробленої із лози рамки, або рогульки, обертатися в руках людини під час переміщення над аномальними ділянками, де неглибоко залягають підземні води або є нагромадження металевих руд чи якихось предметів. У науковому трактуванні це явище називають біоефектом чи біолокаційною здатністю, а в народі – лозоходством. І про таку особливість люди знали ще за два тисячоліття до Різдва Христового. Відтоді лозоходство застосовують для пошуку покладів руд і підземних вод. У середньовічній Європі лозоходців звинувачували у чаклунстві. Їх ув’язнювали і навіть спалювали. В Україні вони здавна користувалися особливою повагою, оскільки, зокрема, вказували місце, де слід копати криницю.

Наука звернула увагу на біолокаційну здатність лише в кінці 19-го століття. Нагромадження підземних вод або магніточутливих предметів викликають у окремих людей сильні біоструми, які й змушують рогульку з верби відхилятися в напрямі об’єкта чи рамки – обертатися. За кількістю обертів рамки на відрізок шляху чи величиною відхилення рогульки визначається інтенсивність біоаномалії. У такий спосіб було відкрито багато рудних родовищ, які часом знаходилися на глибині до 300–500 м. Біолокаційний метод використовують не лише геологи, а й археологи, сапери, будівельники, спелеологи та інші спеціалісти.

У молодій корі деревовидних верб міститься 4–5 % саліцилу і 5–11 % танідів (дубильних речовин). Кора, насамперед верби козячої, використовується у чинбарстві для виготовлення шкір найвищої якості. Деревина верби білої і ламкої м’яка, легка, з рожевим або буруватим ядром і вузькою білою заболонню. Вона добре розколюється і легко обробляється. З неї виготовляють дуги для упряжі, ночви, корита, тару, папір, деревно-стружкові та деревно-волокнисті плити, використовують в будівництві. У сухому місці деревина верби може служити століттями. З неї ж найкращі човни – легкі й міцні. Також використовують як другосортне паливо. Недолік верби – у стиглому віці серцевини їх стовбурів вражаються гниллю і старі дерева, як правило, дуплясті.

З усіх деревних порід верба біла найбільш «голосиста», тому й використовується для виготовлення бандур. Підбір дерева для такої цілі – непроста наука. Зрубане з такою ціллю дерево сушать на горищі у соломі протягом 5 років. З верби також робили свистки і сопілки.

З чагарникових верб, враховуючи їх надзвичайну гнучкість, робили різні плетені вироби: від меблів до корзин, кошиків, рибальського знаряддя та інших предметів широкого вжитку. А колись із використанням вербової лози будували господарські, а то й житлові, будівлі. Ставили опорні стовпи, з’єднували їх плотами з верболозу, обмазували глиною – і будівля готова.

Багато видів верби мають лікарське значення. Ще Авіценна звертав увагу на цілющі властивості верби білої. У народній медицині відвар її кори вживають при катарі шлунку і захворюваннях селезінки, як жовчогінний, а також в’яжучий засіб при шлунково-кишкових захворюваннях, жарознижуючий, при гострому ревматизмі, малярії (замість хініну).

Соком верби виводили бородавки, а попелом з кори – мозолі. Верба – носій саліцилової кислоти. До речі, і її назва пішла від наукової назви верби – Salix. Очевидно, лікувальні властивості верби у значній мірі залежать від наявності цього складника. Саме саліцилова кислота, виділена з кори на початку 19-го століття, прислужилася науковій медицині (аспірин, бесалол та інші). У листі верби міститься рутин, який укріплює стінки капілярів.

При запаленні нирок п’ють відвар чоловічих суцвіть верби козячої. Ванночки з відварів кори верби та березових бруньок (поперемінно) застосовують при деяких видах екземи. Відваром кори лікують стоматит. Ним же разом з відваром коріння лопуха – миють голову при лупі, сверблячці шкіри голови, випаданні волосся. Верба служила і для лікування пропасниці та як кровоспинний засіб. Відваром і порошком вербової кори лікують різні рани, запалення шкіри і нариви.

З лікувальною метою використовують кору з молодих вербичок (до 5–8 років) або з молодих гілок. Її збирають ранньою весною до розпускання листя з дерев, які вирубують в процесі догляду за лісовими насадженнями. Лікувальна цінність кори зберігається до 4 років.

Саліцил попереджає появу багатьох хвороб у худоби, чи не тому вона так охоче поїдає листя верби.

Як бачимо, чимало цікавого можна сказати про таку звичну нам вербу. Тут ми лише коротко навели дані про її цінні властивості. Сподіваємося, що прочитане до певної міри розширило Ваш кругозір, а щось із цього може колись стати Вам у пригоді.

 

  

Анатолій Івченко, старший науковий співробітник,

 

 кандидат сільськогосподарських наук,

   завідувач відділу лісівничо-ботанічних досліджень Ботанічного саду

 Національного лісотехнічного університету України, м. Львів.

 

 

 

 

 

 ЛІЩИНА ЗВИЧАЙНА,

АБО ЛІСОВА ГОРІШИНА

 

 P1010091a 

 

Ліщина як така

 Хто не знає ліщини звичайної, або лісової горішини, як ще її називають у народі. Горіхи – чудові дари цієї кущової рослини – люди використовують споконвіків. Відомо, що заради них у країнах Середземномор’я ліщину розводили здавна. Про неї згадують Вергілій, Пліній Старший, Теофраст. Наукова назва виду – Corylus avellana L. – в літературі трактується як похідна від портового італійського міста Авелляно, на околицях якого відомі одні з перших її плантацій, та де був центр торгівлі цим делікатесним продуктом. Однак, ми дозволимо собі засумніватися у вірності такого тлумачення назви. Звернімо увагу на те, що латинське слово avellaneus перекладається як сіро-коричневий, або ж – кольору горіха. Отож, що чому дало назву? Швидше навпаки, назва міста пішла від лісової горішини, яка, напевно, ще до його заснування росла в навколишній місцевості. А звідси випливає, що географічна назва Авелляно може трактуватися як „горіхове місто” чи „горіхова місцевість”.

В Україні ліщину теж знають із сивої давнини. Наші предки заготовляли лісові горішки у її лісових зарослях. А для кращого освітлення кущів і, таким чином, збільшення урожаю, їх періодично  проріджували. Останнім часом почали ширше практикувати плантаційне вирощування. Однак, для цього віддають перевагу такому інтродукованому виду як ліщина великоплода, або ломбардська – Corylus maxima Mill., яка більш відома під товарною назвою «фундук». Ці два види за морфологічними ознаками близькі між собою і нефахівцю розрізнити їх непросто. У ліщини великоплодої горіхи знаходяться в значно масивнішій обгортці.

Ряд вчених займалися селекцією згаданих культур. У нашій країні це харківський дослідник і селекціонер Ф.А.Павленко. У Росії успіхів у цьому напрямку досягла Р.Ф.Кудашова. Проте, чи не найбільших результатів добився Рудольф Акер із Латвії, який вивів майже 80 сортів ліщини, серед яких є високоурожайні з великорозмірними тонкостінковими плодами.

Серед інтродукованих видів в Україні помітне місце займає також ліщина деревоподібна Corylus colurna L.

 

Цвітіння та плодоношення

 Ліщина – чи не найбільш ранньоквітуча деревно-чагарникова рослина. У березні дерева і кущі ще додивляються останні зимові сни. Навіть верба, ця провісниця весни, тільки збирається розпускати свої ніжні „котики”. А ліщина звичайна відкидає всі сумніви та побоювання і квітує на повну силу. Недарма у стародавніх кельтів цей кущ був символом весни, життя і безсмертя.

Та марно шукати яскравих барв на вітах кущів під час цвітіння. Ліщина їх не має. Вона – вітрозапильна рослина і яскравістю не відзначається. Чоловічі квіти ліщини – це довгі повислі зеленувато- або жовтувато-сірі сережки, які утворилися ще восени і всю зиму чекали часу свого буяння. Під весну вони видовжилися, стали м’якші та світліші за кольором. Ранньою весною в сиру погоду пиляки закриті. А в суху та сонячну, навіть якщо ще не  цілком зійшов сніг, порухи вітру здіймають хмаринки легкого пилку, який переноситься за десятки кілометрів. У цей час пилок у великій кількості (до чотирьох мільйонів з однієї сережки) випадає на розміщені нижче лусочки і вже звідти здувається вітром, якому ніщо не заважає. Адже листя з’явиться лише згодом.

P1010046

Жіночі квіти зовсім непоказні і малопомітні. Вони мають вигляд округлих бруньок, які дещо більші за листові. Квіткові бруньки впадають у око тільки під час цвітіння, та й то, якщо уважно придивитися до пагонів. Лише тоді можна зауважити мініатюрні пурпурові приймочки, що виступають з верхівки кожної такої бруньки.

P1010051

Жіночі і чоловічі квіти на окремих кущах розпускаються у різний час, що сприяє перехресному запиленню. А це, в свою чергу, забезпечує кращий урожай та майбутнє потомство високої життєздатності.

Ліщина – цінний ранньовесняний пергонос. Її пилок багатий білками і вітамінами. Його збирають для підгодівлі бджіл взимку і лікування кишкових захворювань.

Непомітно відцвітає ліщина, а у вересні достигають горіхи. Один гектар незатінених ліщинових заростей дає їх 500–1000 кілограмів. Щоправда, хороший урожай спостерігається не щорічно, а через два-три роки. Промислові ж плантації фундука більш продуктивні. Вони дають до 2–3 т горіхів з 1 га.

 

Харчові та лікувальні властивості

Горіхи ліщини – делікатесний продукт харчування. У минулі століття  – це чи не єдиний всесезонний гостинець для дітей. І, безсумнівно, значно корисніший від нинішніх цукерок.

Ядра горіхів ліщини містять 60–70% високоякісного жиру, близько 15–20% білків (для порівняння: у хлібі – 5, молоці – до 6, м’ясі – 12–15, яйцях – 14%), 4–5% вуглеводів, мінеральні солі, вітаміни групи А, В, Е, С, Р, органічні кислоти. Одним словом, поживні і смачні.

Горішками також ласують лісові звірина і птаство. А гублячи їх чи забуваючи у своїх схованках – сприяють поширенню ліщини, бо такі „склади” згодом проростають, утворюючи нові зарослі молодих рослин.

Має ліщина і лікувальні властивості. Її плоди відомі як загальнозміцнюючий засіб, тому їх рекомендують дітям, хворим і ослабленим людям, а також матерям, що годують грудьми. Їх застосовують для профілактики та лікування серцево-судинних хвороб, регулювання обміну речовин, зниження рівня холестерину. Горіхи поліпшують кровообіг, а звідси й стан хворих  на інфаркт міокарду, ішемічну хворобу серця, склероз. Корисні також при недокрів’ї, зобі, ревматизмі. Їх рекомендують спортсменам, бо вони знімають втому і підвищують витривалість організму. Мелені горіхи із вершками застосовують при гастритах, ентероколітах і холециститах, при лікуванні хвороб нирок, сечового міхура, простатиту.

Кора – засіб проти пропасниці, а відвари листя і кори мають антисептичні, протизапальні і судинорозширювальні властивості. Крім того, відваром листя лікують гіпертрофію простати, застосовують як сечогінний і антисептичний засіб, при хворобах печінки, для полоскання горла, для ванн при геморої і захворюваннях шкіри.

 

Корисні господарські властивості

Найчастіше ліщина звичайна в природі росте у дубових лісах як підлісок. Більш-менш співпадає і територія поширення цих порід у Європі. У сосняках на легких суглинках та супісках вона зустрічається рідше. До того ж, тут у неї гірші ріст і урожайність. Однак, в цих умовах вона успішно збагачує ґрунт, так як її ніжне листя швидко перегниває та сприяє перегниванню хвої, тим самим повертаючи землі органічні та мінеральні поживні речовини. Добре розгалужена коренева система дозволяє нагромаджувати велику кількість кальцію, що призводить до поліпшення структури ґрунту. У кінцевому результаті все це сприяє підвищенню продукування деревини у лісових насадженнях сосни на 10–15%.

Непоказний кущ ліщина, але має свої таємниці. Так як в природі вона росте у нижньому ярусі лісів, тобто, під наметом верхніх дерев, то пристосувалася ловити кожен життєдайний сонячний промінь. Тому на звисаючих пагонах розміщення листків здебільшого трирядне, а на горизонтальних – дворядне. Це допомагає їй вижити при критично низькій кількості світла. Але в таких умовах годі шукати її плодів. При сильному затіненні вона не плодоносить.

Деревина ліщини в наш час застосовується мало. А раніше широко вживалася для виготовлення обручів і решет, для плетіння тинів і нехудожніх господарських корзин, для різноманітних дрібних столярних і токарних виробів. Відповідно перепалена деревина давала рисувальне вугілля для художників та йшла на виготовлення рушничного пороху. Кора має 7–10 % дубильних речовин і застосовувалася для вичинки шкір. Крім того, з неї добували жовтий барвник. Високоякісна олія з ліщинових горішків і зараз використовується для приготування стійких художніх фарб. А який сільський рибалка не знає замашних вудилищ з ліщини?

Застосовують ліщину і в зеленому будівництві. Найбільший попит тут мають її декоративні відміни: плакуча із сумовито звисаючими пагонами, золотава, пурпурова, строката, розсіченолиста та інші. А останнім часом завдяки науковим розробкам директора дендропарку „Софіївка”, члена-кореспондента НАН України, доктора біологічних наук, професора І.С.Косенка у нашій країні почали ширше застосовувати ліщину деревоподібну – цікавий декоративний вид із кавказького регіону. Як випливає з назви, вона дійсно росте у вигляді дерева, що має красиву пірамідальну крону та в природних умовах досягає висоти 25–30 метрів. Міцна красива деревина цього виду також цінується в меблевому виробництві. Горіхи їстівні, але мають міцну шкаралупу, що ускладнює добування їх ядер. Проте на батьківщині виду цей процес цілком під силу ведмедю, який, до того ж, полюбляє горішки. Саме тому цю рослину ще називають ліщиною ведмежою.

Влітку ліщина буяє насиченими зеленими кольорами. Її листя має повстисту поверхню. Тому при застосуванні в озелененні збирає на себе багато пилюки, сприяючи очищенню повітря. А червонолиста відміна ціле літо милує око пурпуровою гамою кольорів, і навіть восени, коли більшість червонолистих відмін інших рослин втрачають свою яскравість. У типових особин ліщини восени листя набуває золотаво-жовтих відтінків.

* * *

Ліщина звичайна не одне тисячоліття вірно служить  людині: годує, лікує, використовується для виготовлення різних господарських речей. Вік її дорівнює людському. Доживає до 70–90 років, а часом і довше. При цьому вона сягає висоти 8–10 (12) м та діаметра стовбурців 20–25 см.

Для кращого знайомства з цією непоказною зовні рослиною восени виберіть день на вилазку до лісу, щоб посмакувати лісовими горішками, а як поталанить – то й запастися ними на зиму.

 

Анатолій Івченко, старший науковий співробітник,

 

 кандидат сільськогосподарських наук,

   завідувач відділу лісівничо-ботанічних досліджень Ботанічного саду

 Національного лісотехнічного університету України, м. Львів.

 

  

  

БЕРЕЗА

 

 

P7170070

 

Береза, березіль, березень

Береза, березіль, березень. Три співзвучних слова. У всіх трьох однаковий граматичний корінь. Спільне і їх походження.

 У старослов’янських пам’ятках писемності період року, коли починає пробуджуватися від зимового сну природа та, зокрема, зеленіє береза, називався березозоль, березозіль чи березіль (від береза і зеленіти). Спочатку так називали квітень. З часом із цими явищами стали пов’язувати перший весняний місяць – березень, який саме від згаданої деревної породи отримав свою назву. У березні відтає замерзлий ґрунт і починається сокорух берези. І з цього часу розпочинається весна, тобто, поступово активізується вся жива природа. Зеленіє ж береза дещо пізніше.

До речі, подібний підхід також зберігся в назві першого весняного місяця у чеському календарі – březen. В інших слов’янських мовах у процесі латинізації починаючи з 10–11 століть цю назву було замінено на запозичене март, марець (в різних варіацях) від староримського бога Марса.

Cтарослов’янську назву «березіль» як символ пробудження не лише природи, а й нації, широко застосовували на початках становлення української державності. Так, у 1922 році у Києві було засновано український театр-студію «Березіль» (нині Харківський український академічний драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка). Цю ж назву носить український літературний часопис, що видається у Харкові.

Українська назва берези, на думку науковців, походить від старослов’янського бреза, яке веде свій родовід від праіндоєвропейського bhergo та санскритського bhurjah, які, у свою чергу, виходять з кореня bhereg – світитися, біліти. Наукова назва берези латинскою мовою веде свій родовід від кельтськогоbetu – берёза, що у свою чергу бере початок від видозміненого batula – бити, сікти.

Як бачимо, такий раніше широко відомий „виховний” засіб як „березова каша” (березові прутики, якими в селянських хатах приструнювали дітвору, яка надміру розбушувалася) своїм корінням тягнеться в глибину віків і навіть до інших народів. 

 

Береза як деревна порода

Струнка білокора берізка з тонкими пониклими гілками і ошатним листям завжди викликає захоплення, дарує добрий настрій і радість.

 

Мабуть, небагато є дерев, які були б поетичнішими і привабливішими, ніж береза. Скільки добрих слів про неї сказано, скільки пісень складено.

Впродовж багатьох століть береза є символом ніжності й чистоти, вірності і щедрості, граціозності та краси.

Здавна люди шанували березу за корисні властивості, якими щедро наділила її матінка-природа.

Рід берези відноситься до родини березових Betulaceae та за різними класифікаціями налічує від 120 до 140 видів. На території пострадянського простору природно зустрічається більше 40 видів берези, в Україні – 9. Із них широко розповсюджено лише 2: береза повисла – Betula pendula та пухнаста B. pubescens. Серед інших видів берези, що споконвіку ростуть в Україні, можна згадати такі: низька – B. humilis (як кущ зустрічається на болотах Полісся та північній частині Українських Карпат) і дніпровська – B. borysthenica (на пісках в нижній течії Дніпра та Південного Бугу). Зрідка зустрічається реліктовий (дуже давній) і ендемічний (вимираючий) вид – береза Клокова B. klokovi – на Розточчі та на вершинах Кременецьких гір.

Назву березі повислій дала звисаюча крона, що забезпечується довгими тонкими гілками. Раніше цю березу називали бородавчастою (verrucosa) завдяки наявності дрібних смолистих бородавочок на молодих червонувато-бурих пагонах. На паростках старих дерев бородавки практично відсутні. Пагони ж берези пухнастої таких бородавок не мають взагалі. Вони, натомість, густо опушені. Саме це й зумовило видову назву. Крона у цього виду розлога, або струнка, без звисаючих пагонів. Гілки її коротші та менш гнучкі.

 

P7170089

На стовбурах молодих особин обох видів кора має білий колір. У старшому ж віці їх дерева різняться фактурою кори. У берези повислої з часом вона, починаючи з нижньої частини, розтріскується та темніє. У берези пухнастої подібний процес практично не спостерігається. Тому її стовбури до пізнього віку залишаються чисто білими. Саме через це згаданий вид у побуті ще називають білою березою. Хоча як збірний вид березу білу B. alba у свій час описав батько ботанічної систематики Карл Лінней. Згодом із нього виділили 2 окремі види: берези повислу та пухнасту. А як видову назву березу білу B. alba ботаніки зараз не вживають.

 

P7170076-1

Береза – єдиний рід дерев, більшість видів якого мають білосніжну кору. А дає це забарвлення особливий смолистий барвник – бетулін, назва якого походить від латинської назви Betula. У верхньому шарі кори берези повислої бетуліну до 14 %, тоді як у берези пухнастої – до 44 %. Проте, зустрічаються види берези, особини яких позбавлені цього барвника. Вони з вишневою, жовтою, темно-фіолетовою, сірою і навіть чорною корою.

Верхній шар кори берези, яка зазвичай легко відшаровується смугами, має назву берестá. Вона надзвичайно міцна завдяки тому, що містить багато смолистих речовин. Внутрішні шари кори, звернені до лубу, бувають різних відтінків – від жовтого до коричневого.

Види вітчизняних беріз невибагливі до ґрунтово-кліматичних умов. Їх особини ростуть на багатих і бідних, на вологих і сухих ґрунтах. Вони зустрічаються на сирих берегах річок, на болотах, на сухих кам'янистих схилах, у спекотливих сухих степах. Хоча кожен вид має свої особливості.

Береза повисла переважно росте на підвищених місцях. Вона не любить близького залягання ґрунтових вод. Зустрічається на всій території України, правда, в південній частині зрідка. Тут вона здебільшого росте в річкових долинах. Для берези пухнастої оптимальними є сирі та мокрі місця, а це, переважно, на Поліссі та інших болотистих територіях. У сухому Причорноморському Степу вона цілком відсутня.

Більшість видів берези дуже зимо- та морозостійкі, не страждають від весняних заморозків. Тому проникають далеко за Полярне коло або утворюють верхню межу лісу в горах, як березове криволісся на Кавказі. А береза карликова росте навіть у Гренландії, де стелиться на камінні. Вона самовіддано "утримує" північний кордон деревного рослинного світу від зазіхання холоду.

Дерева берези повислої досягають висоти 20–25, зрідка – 30 м та діаметра стовбура до 80 см. Найчастіше доживають до 60–70 років, часом до 100–120 років, зрідка довше. У літературі згадується про максимальний вік у 250–300 років, що нам видається дуже сумнівним, так як в цілому ця рослина недовговічна. Береза пухнаста сягає менших розмірів: максимальна висота 20 м та діаметр до 50 см.

Береза пухнаста дещо тіньовитриваліша від повислої. Остання ж – одна із найбільш світлолюбних листяних порід. Її крона ажурна, прозора. Листки трикутно- чи ромбічно-яйцеподібні з відтягнутою верхівкою. Краї листків двозубчасті. Листки берези пухнастої опушені, з короткими верхівками.

Береза – рослина вітрозапильна. Квіти зібрані в сережки. Чоловічі сережки утворюються восени і всю зиму знаходяться на дереві. Жіночі з’являються весною. Цвітіння відбувається у квітні–травні приблизно через місяць після початку сокоруху. Продовжується воно близько 10 днів. За хімічним складом пилок берези цінний для корму бджіл, бо містить великий відсоток жиру.

Плодоносить рясно і щорічно. Плоди (часто їх вважають насінням) – дрібнесенькі горішки з двома широкими крилами. Вони дуже легкі: в одному грамі їх налічується до 5000. Дозрівають у липні–серпні, після чого більшість плодових суплідь – сережок – розсипається, а окремі висять до зими, коли по сніговому настилу плоди поширюються на великі відстані. Значна частина з них не потрапить в добрі умови і не проросте взагалі. А більшість з тих плодиків, яким вдасться притулитися до землі, проростуть ранньої весни, раніше від різнотрав’я, що їх може пригнічувати.

Березу називають породою-піонером. Вона одна з перших освоює зруби та інші вільні від лісу території, виведені із вжитку орні землі. Поселяючись на таких ділянках у зоні ялинових тайгових лісів береза під своїм наметом створює комфортні умови для появи самосіву ялини та формування її молодняків. На відкритому просторі молоді ялинки дуже чутливі до весняних заморозків. Під березами, які, до того ж, пропускають достатньо світла для тіньовитривалих ялинок, вони захищені. Однак, берези таким чином викохують своїх могильників. Згодом ялини стають вищими від беріз і своїми тінистими кронами витісняють із насадження світлолюбну березу. Так в природі відбувається зміна деревних порід.

Розмножується ця порода також паростками від пеньків.

Але берези не лише освоюють ґрунтові ділянки. Нерідко вони поселяються на, здавалося б, неприступних для дерев місцях: на старих цегляних стінах зруйнованих будівель чи в дуплах старих дерев.

Береза широко використовується в лісовому господарстві, особливо на північних територіях Європи. В Україні – це швидше в зоні Полісся та Карпат. Тут вона першою з'являється на вітровальниках у смерековій зоні. Використовується при залісненні кам'янисто-щебенюватих гірських схилів.

На просторі від Українського Полісся й далі на Північ трапляються дерева з високодекоративним рисунком деревини. Серед них найцінніші – це особини карельської відміни берези повислої B. pendula 'Carelica'. На Поліссі трапляються особини української відміни цього ж виду берези B. pendula 'Ucrainica'. Правда, за рисунком деревини вони дещо поступаються карельській відміні. Дерева обох  таксонів менші за розміром від типових дерев виду, на їх стовбурах  характерні потовщення.

Незамінна в озелененні, насамперед у парках ландшафтного стилю. У вуличних насадженнях зустрічається рідко, так як не витримує загазованості повітря, ущільнення чи замощення ґрунту. З декоративних відмін найбільш відома B. pendula 'Youngii'  – низькоросла плакуча відміна, головні гілки якої розміщуються горизонтально. Також варта уваги досить приваблива високоросла розсіченолиста відміна B. pendula 'Dalecarlica'. Рідкісною є береза з пурпуровим листям – B. pendula ‘Purpurea’.

Береза формує симбіотичні стосунки з деякими грибами. Тобто, такі відносини вигідні обом. Вони взаємо обмінюються водою та поживними речовинами. Тому грибники в березових насадженнях знаходять три види підберезників, білий березовий гриб (який особливо цінується), грузді, вовнянки (російською – волнушки), сироїжки.

Але є й інші види грибів. Це паразитичні дереворуйнівні гриби, які вкорочують деревам берези віку та розкладають вже відмерлу їх деревину. Найнебезпечніша для берези так звана березова губка. На березі також спеціалізується трутовик скошений, більше відомий як березова чага. Вражена цим грибом ділянка стовбура має вигляд неправильних наростів з чорною потрісканою поверхнею. Складаються вони із щільно переплетених гіфів гриба. Плодове ж тіло гриба (в широкому розумінні – власне гриб) з’являється на поверхні стовбура вже після смерті дерева. Зараження цими грибами відбувається в місцях механічного пошкодження стовбура та на місці зламаних гілок. Тобто, там, де спори можуть потрапити в живі тканини деревини.

 

Корисні господарські властивості

З давніх часів береза має широке застосування. Колись жартували, що береза традиційно виконує чотири справи: перша справа – світ освітлює, друга справа – галас стишує, третя справа – хворих зцілює, четверте справа – чистоту дотримує.

Тобто – березовими скіпками (які горять яскраво і майже без кіптяви) освітлювали вбогі хати, змазані дьогтем колеса возів не скрипіли, той же дьоготь і березовий сік  лікували хворих, а завдяки віникам у лазнях та  мітлам на подвір’ях забезпечували селянську гігієну та санітарію.

Проте, наразі на першому місці деревина. У всіх видів берези вона без’ядрова. У берези повислої характеризується високими фізико-механічними властивостями: міцна, пружна, тверда, має високу ударну в'язкість. Вона, однорідна, жовтувато-білого кольору. Деревині далекосхідних видів берези притаманні ще кращі властивості. До того ж, наприклад, у кам’яної берези (B. ermanii) вона надзвичайно щільна та важка, тоне у воді.

Деревина всіх видів берези, на відміну від інших порід, не має явних відмінностей у властивостях поздовжнього і поперечного розрізів. Завдяки гарному її тонуванню з’являється необмежена можливість для творчості різьбярів, у тім числі – і для скульптурної різьби. Добре оброблена деревина набуває матового блиску. Деревина повислої та пухнастої беріз застосовується для токарних робіт, виготовлення лиж, рушничних прикладів, паркету, меблів, столярних виробів. Це основна сировина для фанерного виробництва. Раніше були популярними довбаний посуд, кінські хомути та інші екіпажні вироби, топорища, дерев’яні лопати, ручки для інструментів та інше. Для виготовлення художніх виробів особливо цінується деревина, отримана із березових кап – великих наростів на стовбурах, що утворюються завдяки пробудженим до росту, а потім завмерлим додатковим брунькам стовбура. Така деревина має особливо красиву текстуру (тобто, рисунок).

Окремо слід згадати про карельську відміну берези повислої – B. pendula 'Carelica', деревина якої особливо цінується красивою звивистою будовою волокон. Століттями полюючи за видобутком цієї цінної деревини, люди переважно по-хижацьки винищували її. Відомо, що ще в глибоку давнину карели сплачували данину шматками цієї берези. Звісно також, що до недавнього минулого в Лапландії, Фінляндії і Карелії невеликі шматочки цієї деревини служили розмінною монетою. Берези, подібні карельській, були відомі колись і в деяких країнах Західної Європи. Наприклад, у Німеччині. Швеція поставляла на англійські ринки її деревину під назвою „полум'яного” дерева.

У чому ж все-таки основна цінність карельської берези? Перш за все звертає на себе увагу неповторний за красою рисунок її деревини. Такого поєднання ліній, кольорів, фону не зустрінеш ніде в усьому деревному царстві. Не випадково карельську березу часто звуть ще „царським деревом”, а її деревину – „деревним мармуром”. Це темно-коричневі включення на яскраво-жовтому тлі. Часом її кольори ніби повторюють райдужні фарби північного сяйва. Також деревина вражає незвичайною формою своїх річних кілець. Численні химерні завитки, овали і зірки на золотавому тлі немов випромінюють якесь дивне ніжне світло, створюючи враження, ніби дерево підсвічується зсередини. Крім цього, карельська береза відрізняється особливою твердістю і міцністю.

Через те, що це дерево у природі зустрічається дуже рідко і частка деревини з красивою мармуровою візерунчастою текстурою у кожній колоді складає лише 10–25 % її об’єму, карельська береза протягом століть постійно в ціні. На світовому ринку ця унікальна деревина, на відміну від всякої іншої, продається не кубометрами, а на вагу, кілограмами.

Умільці використовували деревину карельської берези для виготовлення дорогих меблів та дрібних ужиткових виробів: унікального письмового приладдя, вишуканих скриньок, шахів, портсигарів, художнього посуду, для мозаїчних робіт. Ця порода майже не колеться через її переплутані та закручені деревні волокна, тому її також застосовували при виробництві ударних частин різних відповідальних інструментів.

Від сухої перегонки березової деревини отримують оцет, метиловий спирт, смоли. Дрова дають багато тепла, горять без тріску, мало димлять. Із сажі цього дерева виготовляють якісну типографську фарбу.

Кору використовували для вичинки шкір. Із верхнього її шару – берести – виготовляють різноманітний посуд для сипких речовин, легкі ажурні кошики, сільнички, хлібниці та інші вироби, а при сухій перегонці отримують дьоготь, смоли, високоякісну технічну сажу, з якої раніше виготовляли чорну туш. А в давні часи з неї плели широкодоступне взуття – личаки.

Береста в Київській Русі виконувала роль паперу. Тексти видряпували на бересті залізними, бронзовими або кістковими писалами. Обов’язковою умовою тривалого збереження грамот у культурному шарі ґрунту є його висока вологість, що унеможливлює доступ повітрю. В 11–14 століттях береста була дешевим матеріалом для письма. Впровадження паперу і його масове поширення у східних слов’ян із середини 15 століття спричинило припинення писання на бересті. Багато її рулонів, густо списаних слов'янськими письменами, знайдено в 1951 році при розкопках Новгорода експедицією під керівництвом А. Арциховського. Найстаріші з них датовані початком 11-го століття. Відомо також безліч древніх китайських і санскритських текстів на бересті. 

В Україні дві берестяні грамоти знайдено у Звенигороді біля Львова археологом І. Свєшніковим. А експедиція Інституту археології Львівського національного університету ім. Івана Франко під керівництвом Петра Довганя під час досліджень Буського літописного городища натрапила на цікаву знахідку В господарській споруді ремісника першої половини 13-го століття знайшли сувій берести і кістяне писало.

Народності Півночі і Далекого Сходу використовували бересту для виготовлення легких човнів і спорудження чумів. На Русі також спрадавна використовували бересту в будівництві рублених хат (як стійкий до вогкості ущільнюючий матеріал).  

Береста добре запалюється і довго горить, тому її використовували для розтоплювання печей та розпалювання вогнищ.

Із безлистих молодих березових пагонів в’яжуть мітли.

Листя берези містить багато таніну, завдяки чому придатне для фарбування шерстяних і бавовняних тканин у жовтий, коричневий та жовто-зелений кольори. А ще листя - відмінний корм для кіз.

 

Лікувальні та харчові властивості

Як уже згадувалося, весняний розвиток берези починається із сокоруху. Саме в цей час (друга половина березня – початок квітня) проводять підсочку берези. Березовий сік – смачний дієтичний та лікувальний продукт. Особливо потрібен він організмові ранньою весною, коли в їжі мало вітамінів. Сік приємний на смак, добре освіжає і тонізує, містить вітаміни С та групи В, мінеральні солі й мікроелементи, а також цукор (1–2 %), окис кальцію, магній, мідь, калій, залізо, яблучну кислоту, ефірну олію, дубильні, ароматичні та інші корисні речовини. Має сечогінні і жовчогінні властивості, дезинфікуючу і антисептичну дію, зміцнює зубну емаль, попереджає карієс і навіть сприяє дробленню ниркових каменів. Його використовують як тонізуючий і загальнозміцнюючий засіб у період реабілітації після операцій і важких захворювань. Вважається, що він очищає кров.

Березовий сік п’ють при захворюваннях суглобів, трофічних виразках, фурункульозі, екземі та інших хворобах шкіри. Ним або настоєм листя миють голову з метою виведення лупи та зміцнення волосся.

Із соку, заправленого підсмаженим ячменем, виготовляють квас, який зберігає свої властивості кілька місяців.

На жаль, підсочка берези – біда цих дерев. Часто лишаються глибокі незагойні рани – ворота для інфекції. Через це гине чимало беріз. Тому після закінчення соковиділення отвори необхідно забивати чіпками  і замазувати садовим варом або хоча б чистою глиною. 

Із продуктів берези для народної медицини найвідоміші дьоготь та березові бруньки. Дьоготь, зокрема, входить до складу широковідомої мазі Вишневського, яка чудово загоює рани. Його також використовують для лікування шкірних хвороб, опіків.

Лікарську цінність мають і березові бруньки. Їх заготовляють ранньою весною, коли вони вже набубнявілили, але ще не розпустилися. Бруньки містять 3–5 % ефірної олії, дубильні речовини, гіперозид, каротин, цукор, бетулоретинову і аскорбінову кислоти, сапоніни, смоли, фітонциди, інші речовини, які вбивають мікроби. У народній медицині настій бруньок берези застосовують при захворюваннях шкіри, ревматизмі, гепатиті, гастриті, виразці шлунка і дванадцятипалої кишки. При бронхіті, грипі і гострих респіраторних захворюваннях п’ють чай з березових бруньок.

Ще наші предки знали, як добре заживають рани, оброблені настоянкою перваку на бруньках. Вона цілком замінює настоянку йоду. Березові бруньки й листя мають сечогінні й жовчогінні властивості. Їх рекомендують при пролежнях, ревматизмі, при простуді, туберкульозі, екземі, запаленні нирок і сечового міхура, хворобах серця, як кровоочисний засіб.

Настій із молодого листя вживають при набряках, захворюваннях нирок, недокрів'ї, неврозах, вживають як сечогінний і потогінний засіб. При радикуліті приймають ванни із відвару листя. Вітамінний напій із молодого листя добре діє на шлунок і покращує обмін речовин.

Березові банні віники з бруньок та листя у гарячій парі виділяють ароматичні речовини, які сприятливо впливають на людський організм.

Згадана раніше чага ефективна в лікуванні початкових фаз розвитку ракових пухлин.

Відоме всім медичне активоване вугілля виробляється переважно з берези.

* * *

Отака вона, звичайна береза. Та, що світ освітлює, скрип стишує, хворих зцілює, чистоті сприяє... і все інше, про що ми й вели мову.

 

Анатолій Івченко, старший науковий співробітник,

 кандидат сільськогосподарських наук,

   завідувач відділу лісівничо-ботанічних досліджень Ботанічного саду

 Національного лісотехнічного університету України, м. Львів.